Червоним на снігу
з рубрики / циклу «Проза»
Коли приходить зима, варто озирнутися - а не принесла вона щось більше, аніж просто холод?
Все-таки якою б не була пора, вона завжди здатна приносити радість. І, напевно, найбільше це розуміють діти...
Це сталося тоді, коли мороз огорнув все і попередив про прихід зими.
Землю замело снігом, останні рослини померзли і загинули від нещадного холоду. Але на снігу лишився малий, непомітний бутон якоїсь квітки. Він був на диво живий, листочки тріпотіли на вітрі, холод огортав землю, але квітка лишалась зеленою.
Мороз трохи зменшився, сніг щодня йшов, і скоро білими були всі поля, степи і ліси. Квітку теж замело. Стебельце наполовину ховалося у білій ковдрі, листочки були ледь видні з-за снігу. А там, де ще кілька днів був бутон, розкрилися яскраво-червоні, мов кров, пелюстки. Це була троянда. Здавалося, природа була безсила проти цієї квітки. На пелюстках лежали сніжинки, зелені листочки вкривалися легким інеєм, але це лише додавало троянді величності і краси.
Кожен, хто проходив тією вулицею, помічав червоний на снігу. Люди зупинялися, дивувалися, фотографували троянду і йшли далі.
Мороз подужчав, холод сміявся всім в лице і дихав холодним вітром. Людей на дорогах ставало все менше, дорога вкрилася снігом ще більше, а нещадний холод бив в лице кожному, хто не заховався в теплих будинках. Троянда тремтіла, трималася до останнього, червоні пелюстки ледь потемніли, і - вітер переміг: перша пелюстка впала на сніг і віднеслася вітром, немов сльоза, мов поразка і перемога холоду.
Але холод не лютував вічно. Потроху вітер затих, а сніг перестав йти. Мороз досі панував у місті, але ніби послабшав без вітру. Упала ще одна пелюстка. Троянда тепер здавалася кволою, ніби вже готова була впасти в холодні обійми зими.
Перехожі знову блукали тією вулицею. Мало хто помічав квітку, а хто й помічав, то мовчки здивувався і знову рушив далі. Ніби всі поспішали кудись. Ось проходила молода пара разом з дитиною. Дівчинка років восьми сміялася і бігла поперед батьків. Вона озиралась навколо, сміялася, і постійно говорила про все, що бачила:
- Мамо, тату, небо засвітилося!
Небо й справді було гарним: промені сонця переливались в різні кольори, через хвари з"являлося сонце.
- Мамо, тату, що це?
Пара підійшла до здивованої дитини, і поглянули за її рукою - на снігу виднілася самотня троянда, вкрита снігом, кволо поклавши голівку на білу ковдру. Перш ніж щось сказати, дівчинка підбігла до квітки і швидко звільнила пелюстки від тягара снігу. Тепер було видно і стовбур.
- Тату, ми ж її не залишимо тут? Ти повинен щось зробити!
Батько поглянув у сині очі дочки, що світилися співчуттям і сумом.
- Звісно, не залишимо.
Мати з подивом поглянула на чоловіка, - перевела погляд на дочку, - і пом"якшала, усміхнувшись.
- Ми ж з лісу, тому зможемо її забрати. - сказала вона спокійним тоном.
Дівчинка зраділа, і стала всіляко допомагати татові й мамі забрати квітку. ЇЇ тато дістав з рюкзака лопатку, обережно, щоб не поранити корені, дістав троянду з землі, і завернув у пакет.
- Тримай, вона твоя. - він поклав квітку у руки дочки, і вони рушила далі.
Прийшовши додому, дівчинка посадила квітку у горщик (з допомогою мами) і поставила у себе в кімнаті. Щодня вона доглядала її, і поволі троянда знову ожила. Пелюстки знову стали яскраво-червоними, а голівка її трималася велично і гарно.
Через кілька днів пелюстки опали. Дівчинці було сумно, але мати пообіцяла, що вона це раз зацвіте.
Коли закінчилась зима, троянду посадили біля хати, і вона знову вкрилась пуп"янками. Через кілька років на тому місці був трояндовий кущ. Щороку він цвів кількома квітками, не боячись холоду і морозу, цвів червоним на снігу. І, якби троянда вміла говорити, то, скоріше всього, сказала, що вона квітне для дівчинки, яка полюбила і зберегла її цвіт.