Мій книжковий Будиночок
Якось, років так у 11 чи, можливо навіть раніше, Хлопчик вирішив побудувати казковий Книжковий будиночок. Це було влітку. І тому, часу було багато. Немає уроків, домашніх завдань, немає друзів… зайнятого часу. Навіть занадто багато, щоб сходити із розуму від самотності. Тай і у будинку було багато старих книг.
Швидко ріс книжковий будиночок. Не по годинах, а по хвилинах. Довелось багацько витратити цегло-книг на фундамент. На це пішла ціла полиця старих жовтих радянських книжок. З потертими, запиленими або вицвілими обкладинками. За вікном світило сонце, але хлопчик ховався від цього Сонця. Його стан зараз був іншим.
Сірість, темрява і самотність – поглинали його серце.
Народжували біль, а від болі, як усі знають – багато хто біжить.
Згодом, звісно Хлопчик почне намагатися відкритися Світу, бути люб’язним із усіма і так далі, але наштовхнеться на те, що коли він із усією щірістю розкидав діаманти душі своєї, - забув, що свині не можуть стати людьми… Що, знову ж таки, приведе до аналогічного стану, і він почне будувати Новий будинок, тільки тепер – психологічний. З міцнішими стінами, з меншими вікнами і закритими дверима. Але це ще більше буде привертати до нього у майбутньому людей, бо його внутрішній Всесвіт, став занадто, неймовірно великим, що на потаємному рівні, за межами того, що можна побачити, - тягнуло до нього…
Світи книг - замінили йому прісну реальність.
От і Хлопчик хотів втекти у власний світ. Де не було яскравого сонця, жорстоких людей, дітей, проблем, а лише Внутрішній світ. Де був би лише він та його думки, Безліч думок, які любили об’єднуватись і утворювати нові думки, - власні. Внутрішній всесвіт був завжди голодним, тому вимагав більше думок. А книжки, як відомо – найбільше джерело цього скарбу… Та й читати було найбільш затишно у будинку з книг…
Стіни такого будинку пахли старими книгами, якимось аморфним радянським запахом. Він забуваючись читав ці радянські книги про радянських дітей. Так він тоді це відчував, але не було зрозуміло навіть йому остаточно, чи любив він той СРСР, особливо не занурюючись у історію - певно більше поважав, бо і усе доросле оточення згадувало той період із повагою та ейфорією ностальгії… Але цей будинок ілюзій, згодом, розсипався як картковий будинок.
День за днем хлопчик діставав усе більше книг, вибудовуючи стовпами стіни своє цитаделі, сплітаючи час від часу книжки між собою… Сонце лендь проникало за ті стіни безлічі сотень книг. І коли усе було добудовано, він просто читав ті книги, що підготував заздалегіть… Ті листи радянського минулого, яке так хотіло здаватися чудовим, щасливим, пропагуючи ілюзію.
Більшість книг, він все ж розумів, хоча йому не вдасться зрозуміти те життя.
У добровільно створеній в’язниці, немов у книжковому ГУЛАгу, він проводив увесь літній час, вільний від школи. Чомусь тоді, в нього нікого/нічого не було, окрім книг. День за днем, він був там. У світі свого будинку, паперових кордонах, і лише його ноги визирали з кривих стін дивної будови, що з кожним днем ставала лише більше…
Йшов день за днем. Його очі блукали у тіні, поглинаючи інформацію. І лише вночі він полишав свій прихисток, хоча, не рідко, засипав і так, - поглинаючи запах старого паперу. І не важливо йому було - дощ чи сонце за вікном. У кімнаті завжди була напівтемрява. І це були межі його світу, з якого хлопчик і не збирався виринати, ховаючись від усіх…
Слова книг - ставали його я, а він - віддавав сторінкам своє я.
Але, враз, немов і ілюзії, цей книжковий будиночок розвалився, від зовсім малочутного дотику його тіла. Книги завалили його, і він лежав під цими руїнами, аналізуючи, що ж він зробив не так… Можливо, він чекав на допомогу, або, можливо - онімів від безперервного читання і сам став книгою посеред купи інших, втративши себе.
Хлопчик...
Нікополь, 2012