Виправдані надії
Ходоси. Маленьке село за 20 кілометрів від Рівного. Мальовничий край біля обласного центру.
Центр села має невеликий «п’ятачок»-зупинку автобуса, від якого відходять три дороги: одна на Рівне, одна до іншого села – Хотин, а третя до літніх таборів відпочинку, що оживають влітку, наче мурашник, в лісі за лугом.
Ходоси один з куточків краси рідного краю, який може помітити і оцінити тільки міський житель, що приїхав на відпочинок. Тут і ліс, і сумнозвісна річка Горинь з її крутими берегами та підступними глибокими коловоротами, і луг з яскраво-зеленою, запашною, м’якою, наче пух, травою. Ліс, як гостинний господар, дозволяє прогулятись, назбирати ягід, грибів, березового соку, але не дозволить загубитись, бо куди не підеш, то за 20 хвилин опинишся на одній з доріг чи річці, що його оточують. А для допитливих, цей господар, ще й історії розповість – про воєнні часи, партизан та склади з боєзапасами.
Бути гостем в цих краях і милуватися цією красою можна вічно.
Для гостя всі пори року в Ходосах неймовірно чарівні – краса зелені літа переходить в золото осені, яке змінюється скляною білизною зими то поступається знову прозеленкам і звукам життя весни.
Але все зовсім не так для місцевих жителів. Краса природи та загадка села пропадає десь років до семи – восьми і починаються важкі трудові будні.
Сьогодні в селі є газ, вода в крані, електрика в розетці… На початку 1980 року нічого такого ще не було, а історія вже починалась.
Буденне життя, яке було буденним і по вихідним, ну звісно окрім великих церковних свят, починалось з першими півнями.
Працювали в сім’ях всі – хто носив воду, хто рубав дрова, хто порав худобу, а хто готував сніданок чи прибирав. Хтось пізніше йшов на роботу до колгоспу на ферму чи поле, хтось до школи, хтось на господарстві залишався, займався городами.
Тепер в такому вигляді ліс, річка, луг були не красотами села, а буденною необхідністю життя.
1987 рік. Доки Сергійко пішов до першого класу, він вже осягнув науку домашнього господарства. Знав як пасти корову, годувати свиней, працювати в полі. Він був надією і опорою сім’ї, він був єдиним чоловіком в хаті. Були ще жінки – бабуся і мама, але що можуть жінки?.. Діда в Сергійка вже не було давно – хвороба забрала. Сергійко і не пам’ятав дідуся, зате пам’ятав батька, який загинув минулої осені під струмом на фермі. Батька він дуже любив. Любив він всіх, але батька обожнював!
Коли загинув тато Сергійко плакав. Він знав, що тата не має, але не усвідомлював, що це назавжди. І з того часу він став чоловіком, хоча тепер в це значення вкладають інший зміст.
Малий хлопчина замість ігор з однолітками опановував хитрощі господарства, якими ділились бабуся та мама. Вони знали все.
Проте почалася шкільна наука, яка не давала життя і розвитку для маленького господаря. Сергійко замість домашніх завдань – в полі, замість окремих уроків – дома хазяйнує. Коли робити дві справи, то жодна до ладу не йде.
Мама Сергійка, Надія Степанівна, помітила небажання сина до школи.
Одного дня, на початку весни, вона разом з Сергійком пішла в школу. Класний керівник розповіла, що Сергій від природи тямучий, все схоплює одразу, але дуже не хоче опановувати каліграфію. Чорнильна ручка в його маленьких, але вже загрубілих руках, вимальовує не палички, гачечки та завитушки, а поліна, клякси та кренделя. Що Сергій пропускає окремі уроки, хоча пропущене схоплює на льоту.
Вдома була розмова. Таких розмов більше ніколи не було. Мама посадила сина на кухні біля печі. Сіла навпроти нього і серйозно, без крику, тихим і приглушеним голосом почала говорити. Сергійко вдихав кожне її слово.
«Сергійко, Ти моя єдина дитина та надія. Все моє життя належить Тобі. Я хочу щоб з Тебе були люди. Село Тобі життя не дасть, воно тільки забирає – час, молодість, красу, здоров’я та й саме життя. Я хочу, щоб Ти вчився, вчився завжди – в школі, в інституті, на роботі, в житті. Я хочу, щоб Ти став Людиною, Людиною з великої букви, але не тут, а в місті, в столиці. Я хочу, щоб Ти своїм життям втілив мрії татка, який бачив в Тобі великого інженера, будівельника. Без освіти Ти пропадеш. Сину…вчися, пересиль себе, подолай в собі будь-які труднощі, побори себе і знайся тій науці. Для мене не буде більшої радості, як Твої успіхи в житті, в справжньому житті великого міста, а не в цьому жалюгідному селі, що забрало татка…».
Мама замовкла, а маленький хлопчик завмер і став ще меншим, і навіть, здавалось, не дихав. Його голівка не зрозуміла всього, що сказала мама, але він усвідомив важливість сказаного: «Село – погано. Десь «Там» краще. Школа покаже дорогу «Туди», де краще. Якщо пройтись по дорозі від школи до «Краще», то мама, і навіть тато з небес, будуть дуже щасливі і задоволені. Мама його любить та хоче, щоб він йшов «Цією» дорогою».
Минули роки. Школа закінчена з полегшенням. Служба в армії з мужністю. Інститут в Рівному з відзнакою. Вища освіта інженера-будівельника.
Сергій влаштувався на роботу в будівельну фірму. Щось будували в Рівному, щось в області. Знімав квартиру в місті. І кожний вільний вихідний день їздив до мами та ділився своїми успіхами.
Мама жила вже сама. Бабусю поховали в середині 90-их. Іншого чоловіка вона не шукала, бо в неї їх могло бути тільки двоє – покійний чоловік і вже дорослий син. Її серце належало тільки їм.
Надія Степанівна, була сама,вже на пенсії, вела домашнє господарство.
Яке життя в селі без городів, худоби та життєвого укладу від зорі до зорі. За десятиліття нічого не змінилося.
Після кожного приїзду сина вона йшла до своїх подруг-сусідок чи запрошувала їх до себе і ділилася радощами та проблемами сина.
Окремі з успіхів сина, навіть породжували заздрість в серцях подруг, діти яких або були ще в селі, без надії на майбутнє, або в місті без такої ж надії.
Час зрощує та зміцнює. Для 27-ми літнього Сергія Васильовича, досить владного, амбітного та, в певній мірі, забезпеченого, відкрились нові перспективи – робота на одну з великих будівельних компаній Києва.
Він ще був в Рівному в нього була гарна та розумна дівчина Тамара, яка підтримувала Сергія у всьому. Їздив вже з Тамарою до мами. Мама була рада і щаслива, все натякала на одруження та внуків. Сергій з Тамарою весь час сміялися з цих натяків та казали, що все буде добре.
Надія Степанівна йшла до подруг і знову усім ділилася.
Одного разу, Сергій з Тамарою приїхали, погостювали, а перед від’їздом повідомили, що переїжджають до Києва, бо там більш краща робота та можливості. Надія Степанівна трохи була засмучена, але її переповнювала потаємна радість. Радість подальшого здійснення її мрій – становлення її сина, як великої Людини. Вона сплакнула, Сергій з Тамарою почали її заспокоювати, але це були сльози радості, а не смутку. Сергій пообіцяв, що буде часто дзвонити, а при можливості, приїжджати в гості, присилати гроші.
Все так і було.
При повсякденній, монотонній роботі Сергія, всі телефонні розмови зводилися до того, що: «В мене все добре. Робота. Є досягнення. Ну, все добре. А як у тебе мамо?» Розмови ні про що, але щоб почути голос. А Надії Степанівні так хотілося чогось більшого, щоб розповідати подругам. Розповісти подругам – це поділитися з цілим селом.
Надія Степанівна одного разу, коли Сергій з Тамарою приїхали в гості, попросила їх писати їй листи. Сергій здивувався, а мама сказала, що телефонна розмова це мить, в якій нічого не сказано і про яку нічого не можна сказати. А лист – це історія, яка зберігається та яку можна перечитувати тисячі разів. Сергій погодився, але сказав, що листи буде присилати друковані на комп’ютері, бо писанина на багато аркушів його буде мучити.
З того часу, кожного місяця, не залежно від кількості дзвінків чи кількості разів, що Сергій і Тамара були у мами, Надія Степанівна отримувала довжелезного листа. Навіть швидше звіт-щоденник про прожитий місяць, а не лист.
Надія Степанівна перечитувала ці листи десятки разів, але кожен другий раз, як вона його читала, то це читання було для цілого села.
Листи йшли як годинник.
Сергій раптово приїхав сам, та повідомив, що розписується з Тамарою і разом з нею виїжджають з нею за кордон по роботі. І більш за все на кілька років. Робота за кордоном, після повернення, дасть йому місце директора в компанії, якого він прагнув весь цей час. А після цього вони з Тамарою влаштують пишне весілля в селі.
Надія Степанівна була на розпису в Києві. Сергій завіз її до Києва і назад на власному авто.
Про листи домовилися, що він буде писати так само – лист в місяць і фото буде висилати з нових місць, але все це буде йти через компанію в Києві. Сергій одразу попрохав маму, що при потребі, одразу писала на адресу компанії і тоді він отримає листа. Про дітей попередив одразу, що не час ще. От стане директором компанії, тоді…
Йшли роки, йшли листи, надходили гроші Надії Степанівні, було багато фото Сергія та Тамари з усіх усюд.
Надія Степанівна навіть на все це чекала на багато менше, ніж її подруги та село. Всім було цікаво, як плавають дельфіни, що їдять в’єтнамці, як виглядає провінція Китаю.
Надія Степанівна була щаслива – виправдалися її мрії. Мрії простої підстаркуватої селянки. Залишилося зачекати на повернення сина, яке з листів, переносилося з минулої весни на наступну осінь, а там на літо… І стати бабусею онуків великої Людини – сина, що пробився в цьому житті.
ЇЇ так і знайшли мертвою в кріслі біля вікна з листами від сина. Серце. Серце зупинилося, зупинилося від здійснення надій.
Сергія не знайшли щоб повідомити про смерть матері. Не знайшли й Тамари.
Після смерті Надії Степанівни перестали й надходити листи.
Київ. Тамара. Мама двох дітей. Щаслива дружина і жінка. Вона дізналася про смерть Надії Степанівни і зітхнула спокійно, та зажила своїм одним життям.
Її друге життя, пов’язане з Сергієм, якого зарізали грабіжники біля будинку, одразу через кілька днів після одруження, цілі роки листів-фантазій та фото-монтажів знайшли своє закінчення.
Тамара зітхнула спокійно і забула ту розмову, дитячу розмову мами з Сергієм, де син був найбільшою мрією маминого життя, яку вона і реалізувала.
Тамара зітхнула і забула своє минуле. В неї є сучасне. Коханий новий чоловік, двоє діточок від нього. В неї є свої мрії щодо них, і вона їх реалізує в житті, а не в фантазіях.
м. Рівне, 19.00 год 16.01.2011 року