Скандинавські сказання
частина II - 6з рубрики / циклу «Свєтланов»
СІГУРД В ГОСТЯХ У ГЬЮКІНГІВ.
Розлучившись з Брюнгільд, Сігурд продовжував не поспішаючи їхати на південь. Через два дні через свіжий вітер, що дув йому прямо в обличчя, і за чайками, що кружляли у віддаленні він зрозумів, що знаходиться поблизу великої ріки, а незабаром, в’їхавши на невелику гору, побачив широкий потік, який швидко котив свої хвилі між високих скалистих берегів.
«Це, можливо, Рейн, - подумав він. – А там, на другому боці, починається королівство Гьюкінгів. Ластівки говорили, що тут мене чекає білява діва з очами кольору північного неба, чоловіком якої я повинен стати. Але ж я вже дав клятву Брюнгільд і прекрасніше моєї нареченої немає нікого на світі. Чи варто мені туди їхати?».
Сігурд потріпав рукою гриву свого жеребця і раптом розсміявся.
- Поїхали, Грані! – вигукнув він. - Можливо я там зустріну нові пригоди, а женити мене насильно ніхто не зможе.
І, пустивши коня шагом, він поїхав вздовж берега Рейну, розшукуючи місце, де можна було б переправитись.
Невелике королівство Гьюкінгів лежало між країною франків, країною гунів і країною готів. Вже більше ніж півстоліття їм правив пристарілий король Гьюкі. Звершивши колись чимало сміливих подвигів, він був тепер слабким і немічним і не міг більше відстояти свої землі від сильних і войовничих сусідів, якби не два його сина, Гуннар і Хьогні, рослі і хоробрі воїни і вмілі ватажки дружин. Окрім них, у Гьюкі була ще дочка, Гудрун, і пасинок, син його дружини від першого шлюбу, на ймення Готторм, нелюбимий братами і сестрою за хитрість і жадібність, і дуже схожий на свою матір, Крімхільду, про яку багато хто говорив, що вона зла чаклунка.
Був вечір, і сім’я Гьюкінгів сиділа за вечерею в одному із залів свого замку, коли Гудрун, що дивилася у вікно раптом голосно скрикнула.
- Батьку, брати, дивіться! – покликала вона. – До нас скаче якийсь вершник! Але який же він високий і красивий! Ні, це, звичайно, не чоловік, це хто-небудь з богів спустився на землю!
Гьюкі і його сини поспішили до вікна і побачили Сігурда, який в цю хвилину під’їжджав до воріт замку.
- Можливо він і не ас, - похитав головою старий король, - але такого богатиря я бачу перший раз в житті.
- Та і кінь у нього під стать своєму хазяїну, - замітив Гуннар.
- У нього багатий одяг і гарна зброя. Мабуть, він знатного роду. Прийми його краще, чоловіку мій, - сказала Крімхільда, теж глянувши у вікно.
Тим часом Сігурд в’їхав у ворота і, зіскочивши з коня, підійшов до дверей замку, де був зустрінутий старим королем і його синами.
- Привіт вам, Гьюкінги, - сказав він. – Я Сігурд, син Сігмунда з роду Вельсунгів, і їду з Гнітахейде, де я вбив дракона Фафніра.
- Такий герой завжди буде бажаним гостем у моєму домі, - лагідно відповідав Гьюкі. – Я пам’ятаю твого батька, Сігурд, ми з ним завжди жили дружно. Заходь, і нехай нескоро настане той день, коли ти нас покинеш.
- Ми з братом найбільше поважаємо хоробрість, - сказав Гуннар. – А Фафніра міг убити тільки найхоробріший зі смертних. Будь же нашим другом, син Сігмунда.
- Послухай, Сігурд, - раптом пролунав голос Готторма, який стояв за спинами братів, - ти говориш, що убив дракона. Так, де ж його скарби, про які я так багато чув? Чи ти їх залишив у Гнітахейді?
- Ось вони, - простодушно відповідав богатир, показуючи рукою на мішки, що висіли по обидва боки Грані.
Тусклі очі Готторма загорілись.
- Як, ці величезні мішки повні золота? – вигукнув він. – Тоді ти найбагатший чоловік у світі.
- Не турбуйся про них Сігурд, - сказав Гьюкі. – Твої скарби будуть зберігатися разом з моїми весь час, поки ти будеш у нас гостювати. А тепер пішли до замку. Там ти відпочинеш і повечеряєш.
- І розкажеш нам, як бився з драконом, - додав Гуннар, пропускаючи юнака вперед і йдучи за ним.
З пошаною прийнятий в сім’ї Гьюкінгів, Сігурд залишився у них на довгий час, і, коли він починав говорити про від’їзд, старий король кожного разу переконував його змінити своє рішення. Обидва його сина – веселий і життєрадісний Гуннар і мовчазний задумливий Хьогні – щиро потоваришували з молодим Вельсунгом. Вони разом їздили на полювання або змагалися в умінні володіти зброєю, і, хоча Сігурд кожного разу отримував над ними верх, брати йому не заздрили і від душі захоплювались могутньою силою і спритністю свого гостя. Але особливо люб’язною і лагідною була з ним Крімхільда, якій і вдень і вночі не давали спокою скарби Фафніра.
- Послухай, - сказала вона якось одного разу своєму чоловікові, - кращого жениха для Гудрун нам не знайти, та і Сігурд, я думаю, не проти взяти за дружину таку красуню. Спробуй засватати її за нього.
- Що ти, що ти! – здивовано вигукнув старий Гьюкі. – Я не менше за тебе поважаю нашого гостя, але де ж це видано, щоб батько сватав свою дочку! А Сігурд, по-моєму, не звертає на неї ніякої уваги.
- Зате Гудрун не відводить від нього очей, - сказала Крімхільда. – Тобі не треба соромитись, Гьюкі. Цей юнак такий багатий і знатний, що заради нього можна порушити старий звичай.
Крімхільда була права. З самого дня приїзду Сігурда її дочка не спала ночей, мріючи про молодого красеня богатиря, який так не очікувано з’явився до їхнього дому. Гудрун знала, що вона гарна собою. Недарма скальди складали про неї пісні, славлячи повсюди її ніжні голубі очі і біляве волосся, а багато хто зі знатних князів не одного разу просили у старого Гьюкі її руки. Однак Сігурд навіть не дивився в її бік, і дівчина крадькома проливала гіркі сльози.
«Можливо, мені і насправді посватати дочку за Вельсунга?» - подумав старий король після розмови з дружиною і наступного ж ранку, повертаючись разом зі своїм гостем з полювання, спитав його як би ненароком:
- А що, Сігурд, чи не пора бува тобі женитися?
- А я й так скоро оженюсь, - засміявся той. – В країні гунів мене чекає наречена. Вона сестра короля Атлі, і її звати Брюнгільд.
- Ах, так, - пробурмотів розчаровано Гьюкі. – Ну що ж, бажаю тобі щастя!
Того ж дня він розказав Крімхільді про свою розмову з юнаком. Стара королева спочатку зблідла від злоби, але потім посміхнулася.
- Сігурд хоче оженитися на Брюнгільд? – сказала вона задумливо. – Ні, Гьюкі, цьому не бувати! Він буде чоловіком Гудрун!
- Як же ти зможеш оженити його насильно? – здивувався Гьюкі.
- Прийде час і він сам попросить руки нашої дочки, - промовила Крімхільда, загадково посміхаючись, і, не сказавши більше ні слова, вийшла.
Старий король тільки мовчки похитав головою. Він звик до того, що передбачення його дружини зазвичай збуваються, хоча і не знав чому, і вирішив терпляче чекати, що буде далі.
Однак на другий день в замку здійнялась тривога. Прискакав гонець зі звісткою, що один з сусідніх готських королів з великим військом вторгся у володіння Гьюкінгів.
Занепокоєний Гьюкі призвав до себе своїх синів і пасинка.
- Наш ворог чисельний, діти мої, - звернувся він до них. – Такий чисельний, що у нас майже немає надії його перемогти, а моя рука вже безсила тримати меч. Прийдеться вам одним захищати нашу країну і, можливо, з честю загинути на полі битви.
- Ми зараз же виступаємо, батьку, - промовив Гуннар. – І, якщо ти побачиш дружини готів біля стін нашого замку, знай, що ми вже у Вальгаллі.
- Я залишусь тут, щоб захищати сестру і матір, - сказав Готторм. – Що буде з ними, якщо ми всі загинемо?
Гуннар з презирством подивився на зведеного брата.
- Роби як знаєш! – сказав він. – Ти старший за нас всіх, і не мені вчити тебе, де твоє місце.
- Ти правий, Гуннар, - посміхнувся Хьогні, такий богатир в битві буде тільки заважати іншим. – І, не звертаючи уваги на злобні погляди Готторма, він пішов готуватися до походу.
Гуннар вийшов слідом за ним, але, перш ніж відправитись до своєї дружини, зайшов спочатку до молодого Вельсунга.
- Тобі треба їхати, Сігурд, - звернувся він до нього. – Ми виступаємо проти ворога і вряд чи повернемось назад. Візьми свої скарби, сідай на Грані і скачи до франків. Звідтіля ти легко доберешся до Данії.
Сігурд розсміявся.
- Недобре ж ти про мене думаєш! – промовив він. – Мій дід Хьяльпрек сказав мені на прощання, щоб я був гідним свого імені. І погано я виправдав би його слова, якби кинув своїх друзів, коли на них напали вороги. Я поїду з вами, Гуннар!
Гьюкінг скрикнув від радості і міцно стиснув його в своїх обіймах.
- Твоя допомога дає нам надію на успіх, - промовив він, з любов’ю дивлячись на Сігурда. – Але ж ти ризикуєш життям: готи гарні воїни.
- Не бійся, - відповідав молодий Вельсунг. – Перша половина мого імені говорить про перемогу, і ми її досягнемо!
Того ж дня всі троє разом зі своєю дружиною виступили в похід, їх проводжали схвильовані і засмучені Гьюкі, Крімхільда і Гудрун. Гуннар був стурбований і похмурий і майже не розмовляв, а Хьогні здавався ще біль похмурим, ніж завжди, і лише один Сігурд був веселим. Його обличчя не показувало нічого, окрім безтурботного спокою і впевненості у перемозі.
І він виявився правим. Битва з готами, з якими вони зустрілись наступного ж дня вранці, принесла йому нову славу. Як і в битві з королем Люнгві, він один звертав на втечу сотні ворожих вояків. З’являючись то тут, то там верхи на своєму могутньому коні і повсюди залишаючи після себе гори трупів, він здавався і друзям і ворогам одним з великих богів, що спустилися з неба, щоб подарувати перемогу найхоробрішим. Обидва брати Гьюкінга намагалися не відставати від нього, і готський король, втративши більше двох третин свого війська, був нарешті вимушений спішно відступити, твердо упевнений в тому, що бився з самими асами.
- Ти врятував нас сьогодні, Сігурд, - сказав Гуннар, коли вони поверталися назад після погоні за утікаючим неприятелем. – Ти врятував нас і нашу країну. Як би я хотів з тобою поріднитися!
- І я теж, - додав Хьогні, що не любив багато говорити.
- Що ж, кращих братів, чим ви обоє, мені не знайти, - відповідав Сігурд. – Ви мужні і чесні люди, і я полюбив вас всією душею.
- Якщо і ти так думаєш, - промовив Гуннар, - то давай тут же, на цьому полі, де ми разом билися з ворогом, звершимо обряд братання.
- Я готовий, - сказав молодий Вельсунг, зіскакуючи з коня.
Обидва брати теж спішились. Гуннар підкликав своїх воїнів, і ті, вирізавши довгу і широку полосу дерну, підняли її на списи. Під неї, на землю, що обсипалась вниз, спочатку ступив Сігурд, а за ним на відбиток його ноги по черзі наступили Гуннар і Хьогні. Потім всі троє зробили порізи на своїх руках і видавили в слід, що залишився на землі по декілька крапель своєї крові. Після цього, за древнім звичаєм, обидва Гьюки і Сігурд стали кровними братами і були зобов’язані мститися один за одного.
- Тепер опускайте дерен! – наказав Гуннар.
Воїни висмикнули свої списи, і дерен упав на колишнє місце – обряд братання здійснився.
Урочисто і радісно поверталися додому переможці. Сам старий Гьюкі, забувши про свої роки, вибіг їм назустріч. Він довго притискав до грудей своїх синів, а коли підійшов до Сігурда, з його вицвілих, підсліпуватих очей потекли гарячі сльози.
- Чим мені тебе нагородити, мій хлопчику? – вигукнув він. – Мій замок, моя країна – все до твоїх послуг, так, як би ти був моїм рідним сином!
- Сігурд і так став твоїм сином, - сказав Гуннар, - ми з ним побраталися.
- Ви гарно зробили, - гаряче відповів старий король. – І нехай буде проклятий той із вас, хто коли-небудь порушить свою клятву і зробить що-небудь на шкоду нашому спасителю.
Крімхільда з дочкою і Готторм очікували героїв у замку. Ніжні щоки Гудрун були рум’янішими, ніж завжди, але вони стали білішими за її волосся, коли Сігурд трохи згодом сказав, що через два тижні він від’їздить до країни гунів. Помітивши хвилювання дівчини, Крімхільда нахилилася до неї.
- Заспокійся дочко моя, - прошепотіла вона, - йди до себе. Все буде гарно, повір мені!
Того ж вечора стара королева вийшла із замку і пішла одна далеко в ліс. Вона повернулася тільки ближче до ночі, ховаючи під плащем пучок якихось трав, і зразу ж пройшла до себе в спальню, наказавши служницям залишити її одну. Всю ніч з покоїв Крімхільди долинав пряний запах невідомого зілля і чулося монотонне зловісне бурмотіння. А на ранок одна зі служниць помітила під узголів’ям своєї повелительки невеликий глиняний сосуд, який королева зразу ж поспішно сховала.
Після полудня до замку почали з’їжджатися чисельні гості, яких скликав Гьюкі, бажаючи якомога краще відсвяткувати перемогу над ворогом, і до заходу сонця банкет був у повному розпалі.
На почесному місці, між старим королем і Гуннаром, сидів Сігурд. І хазяї і гості осушили в його честь не один ріг з медом, але сам богатир пив мало і був мовчазнішим, ніж завжди. Він думав про Брюнгільд. Минуло біля п’яти місяців з тих пір, як вони розлучились, і наближався час, коли він повинен був відправитись за нею до двору короля Атлі.
« А можливо, - говорив собі юнак, - Брюнгільд мене вже давно забула або Атлі знайшов їй іншого чоловіка?»
- Про що ти задумався, Сігурд? – прозвучав поряд з ним чийсь солодкий голос, і він побачив Крімхільду, яка простягала йому ріг з медом. – Випий за щастя нашої сім’ї, відважний і великодушний син Сігмунда, - сказала вона, лагідно посміхаючись. – Випий за те, щоб боги благоволили до нас так само, як вони благоволять до тебе, найщасливіший зі смертних.
Боячись образити її, Сігурд взяв ріг і, піднявшись на весь зріст, випив його одним духом.
«Якийсь дивний смак у цього меду», - подумав він, але в ту ж мить у нього в голові так зашуміло, що він поспішив знову сісти на своє місце.
- Що з тобою? – спитав Гуннар, нахиляючись до нього.
- Нічого, - відповідав юнак. – Просто у мене закрутилась голова.
- Гарний же у нас мед, коли він може звалити з ніг навіть такого богатиря, як ти! – засміявся Гьюкінг.
Але Сігурд не відповів на його сміх. Він відчував, що забув щось дуже важливе, і не міг пригадати що.
Стоячи віддалік, Крімхільда зі злорадною усмішкою на блідих старечих губах декілька хвилин мовчки дивилася на його стурбоване обличчя, а потім наказала слугам покликати дочку.
- Піднеси Сігурду мед, дитя моє, - сказала вона дівчині, коли та з’явилася, і подала Гудрун другий ріг.
Опустивши очі, Гудрун нерішуче наблизилася до богатиря.
- Випий цей мед, Сігурд, - ледве чутно проговорила вона.
Молодий Вельсунг підняв голову, і їхні очі миттєво зустрілися.
«Яка ж вона красива! – пролетіло в голові у Сігурда. – Дивно красива! А я ж майже п’ять місяців не звертав на неї уваги! Хоча, можливо, це і є те, про що я забув?»
- Дякую, Гудрун, і будь щасливою, - сказав він вголос, беручи у неї із рук рога.
- Будь щасливий і ти, відповіла дівчина
Їхні очі зустрілися знову, і коли Гудрун поверталася до матері, її обличчя вперше за останні декілька місяців було досить радісним.
Минуло ще декілька днів, Сігурд вже не згадував більше про Брюнгільд. Тепер йому здавалося, що він із Гнітахейде приїхав прямо сюди, а коли одного разу Гуннар спитав його, для чого він їде до Атлі, юнак був дуже здивований.
- Я? До Атлі?! – вигукнув він. – Хіба я збирався до нього їхати? Ні, Гуннар, я поки що залишуся у вас… Скажи краще, що б ти відповів, якби я посватався до твоєї сестри, Гуннар?
Почувши це, Гьюкінг у захваті схопив його за руку і потяг за собою. Так вони пройшли через весь замок і нарешті опинилися на половині короля і королеви.
- Батьку, мати! – голосно оголосив Гуннар, підводячи до них молодого Вельсунга. – Мій названий брат просить руки вашої дочки. Що ви йому на це скажете?
- Я радий, - нерішуче заговорив старий король. – Я вже давно вважав тебе своїм сином, друже мій, але як же твоя на…
- Ми раді, дуже раді, Сігурд! – поспішно вигукнула Крімхільда, перебиваючи чоловіка і кидаючи на нього швидкий, гнівний погляд. – І мені здається, що і моя дочка буде радою. Поклич сестру, Гуннар!
Молодий Гьюкінг стрімко кинувся за Гудрун і зразу ж привів її, щасливу і зніяковілу.
- Сігурд просить твоєї руки, - сказала їй Крімхільда. – Чи згодна ти стати його дружиною?
- Я була згідною раніше, ніж він попросив вас про це, - тихо відповідала Гудрун і швидко відвернулась.
- Ну як, Гьюкі, хіба я не була правою? – засміялась королева, коли вони з чоловіком знову залишились самі. – Ось бачиш, Сігурд сам посватався до нашої дочки.
- Так, ти права, - згодився старий король. – А все-таки, - зітхаючи додав він, - тут криється якийсь обман. А де є обман, там не може бути щастя, і я боюсь за наших дітей, Крімхільда.
ОДРУЖЕННЯ ГУННАРА.
Від часу одруження Сігурда і Гудрун минуло не більше року, коли старий Гьюкі тяжко захворів і через декілька днів тихо скінчався на руках у синів і дочки. Ще раніше за нього померла Крімхільда. Перед смертю вона наказала покликати до себе свого любимця Готторма і про щось з ним довго говорила, після чого той став ще більш потайливим, чим раніше.
Як старший син, Гуннар унаслідував все майно батька і був проголошений королем, але його дружба з Сігурдом від цього не ослабла, і він, як і раніше не відпускав його від себе.
- Тобі ні для чого повертатися до Данії, - сказав він йому одного разу. – У Хьяльпрека багато інших онуків, а поки ти живеш в нашій країні, ти такий же король, як і я. Та і для нас це краще, - посміхнувся він, - тому що з дня битви з готами жоден ворог не насмілюється напасти на країну, яку ти захищаєш. Правда у тебе немає власного королівства, але я не одружений, Хьогні теж, і твої діти наслідують наше королівство.
- А чому б тобі не одружитися? – спитав його Сігурд. – Невже тобі не хочеться мати дітей, яким би ти зміг передати своє ім’я?
- Кажучи по правді, я сам про це вже давно думаю, - відповідав Гуннар, - але я не знаю на кому зупинити свій вибір.
- Послухай, Гуннар, - сказав молодший Гьюкінг, тільки що із країни гунів приїхав мандрівник. Він розповів, що король Атлі хоче видати заміж свою сестру, яка за чутками, так прекрасна, що жодна красуня не може з нею зрівнятися. Але вона дала богам клятву, що її чоловіком буде найсміливіший чоловік на землі, і оточила свій замок стіною від вогню. Той, хто зуміє туди пробратися, і стане шурином короля Атлі.
- От би тобі до неї посвататися, Гуннар, - зауважив Готторм з хитрою посмішкою. – Адже ти, мабуть, не побоїшся пройти крізь полум’я.
- Скажи краще, як звати цю красуню? – спитав Гуннар.
- Її звати Брюнгільд, - відповідав Готторм, скоса поглядаючи на Сігурда.
- Брюнгільд? – повторив молодий Вельсунг і мимоволі здригнувся. – Мені знайоме це ім’я, але я не можу пригадати, де я його чув.
- Де б ти його раніше не чув, тепер тобі прийдеться чути його набагато частіше! – засміявся Гуннар. – Я твердо вирішив женитися на цій недоступній діві, Сігурд, і для цього пройду хоча б і через три вогняні стіни. Чи не поїдеш бува і ти разом зі мною до Атлі?
- Охоче! - вигукнув Сігурд. – Я вже давно хотів побувати у цього наймогутнішого короля і ще більше хочу, щоб ти добився руки Брюнгільд. Коли ти хочеш їхати?
- Завтра ж, - сказав Гуннар, встаючи. – Треба поспішати, щоб нас хто-небудь не випередив.
- Дозвольте і мені вас супроводжувати, - попросив Готторм. – Я теж хочу побувати у Атлі, а Хьогні, тим часом буде охороняти замок.
- Добре, - промовив молодий король, який, хоча і не любив свого зведеного брата, не хотів його образити. – Я згоден і залишу в замку одного Хьогні. А тепер бувайте, я йду збиратися в дорогу.
«Брюнгільд, - знову і знову повторював про себе Сігурд, - Брюнгільд…Мені знову здається, що я забув щось важливе, але що – не можу згадати».
Володіння короля Атлі починалися зразу ж за Рейном, маючи кордони з королівством Гьюкінгів, і Гуннар, Сігурд і Готторм у супроводі невеликої кінної дружини вже на п’ятий день дісталися до його замку.
Грізний повелитель гунів, відомий повсюди своєю суворістю і жорстокістю, прийняв їх незвичайно лагідно; коли ж він подивився на Сігурда, на його широкому скуластому обличчі з’явилась задоволена посмішка.
- Я знаю, хто ти, хоча і бачу тебе вперше, - промовив він. – Ти Сігурд, син Сігмунда з роду Вельсунгів. Я думаю, що знаю навіть, для чого ти до мене приїхав.
- Ми приїхали сватати твою сестру Брюнгільд, - відповідав молодий Вельсунг, - яка…
- … яка вже скучила, очікуючи тебе, Сігурд, - зі сміхом перебив його Атлі, виблискуючи білими і гострими, як у вовка, зубами. – Заради неї тобі прийдеться пройти крізь вогняну стіну, але для такого богатиря, як ти, це, звичайно, не страшно. Ну що ж, я буду радий породичатися з власником скарбів Фафніра і нащадком самого Одіна.
- Ти помиляєшся, Атлі, - заперечив Сігурд. – Я вже більше року як одружений. Не я, мій шурин, король Гуннар з роду Гьюкінгів, сватається до Брюнгільд і готовий ради неї пройти через полум’я.
- Так, Атлі, це я, Гуннар, син Гьюкі, сватаюсь до твоєї сестри, - сказав молодий король, виступаючи наперед.
Посмішка зникла з обличчя Атлі, а його і без того вузькі очі перетворилися на щілинки.
- Отже, Сігурд вже одружений, - промовив він тихо, ніби розмовляючи сам з собою, а потім уже голосно додав: - Моя сестра, Гуннар, за її власним бажанням дістанеться тому, хто пройде до неї через полум’я. Якщо тобі це вдасться, вона буде твоєю дружиною.
- Це мені вдасться, Атлі, - гордо відповів Гуннар. – Скажи як мені знайти замок Брюнгільд.
Атлі знову посміхнувся, але цього разу похмуро і злобно.
- Їдьте на південний схід звідціля, і години через дві ви будете на горі Хіндарфьялль, - відповів він. – Там стоїть замок моєї сестри, і ти там зможеш доказати свою хоробрість, Гуннар.
Друзі попрощалися з гуном і вже хотіли піти, але в цю хвилину Атлі раптом звернувся до Сігурда:
- Я бачу ти живеш у Гьюкінгів, син Сігмунда, - сказав він. – Твоєму шурину це, звичайно, подобається: поки ти з ним на нього не нападе жоден ворог, - але чи пристойно для такого героя, як ти, не мати власного королівства? Приїзди до мене, Сігурд. Я дам тобі велику дружину, з якою ти завоюєш багато земель і станеш могутнім королем. Тоді нас з тобою буде боятися увесь світ.
Сігурд посміхнувся Гуннару, який зі страхом чекав відповіді.
- Ні, Атлі, - заперечив він. – Якби я захотів стати королем, я б уже давно їм був. Я вбив короля Люнгві і повернув назад королівство батька, але я віддав його своєму дідові Хьяльпреку. Я вбив Фафніра і захопив золото Андварі, але воно лежить недоторканим в скарбниці Гуннара. Я не хочу влади! Я не хочу завойовувати чужі землі, Атлі! З мене досить і моєї слави, доброго імені і вірних друзів!
Повелитель встав зі свого трону і підійшов до молодого Вельсунга. Він був широкоплечий і коренастий, але невисокий на зріст, і його голова ледь доходила до грудей богатиря.
- Як хочеш, Сігурд, як хочеш, - промовив він, дивлячись на нього знизу вверх. – Я не буду тебе умовляти, але пам’ятай: настане день і ти пожалієш, що відмовився покинути Гуннара. І найкращі друзі часто стають найлютішими ворогами. Прощай!
- Дивні речі говорив Атлі, - сказав Гуннар, коли вони, знову скочивши на коней, поскакали у напрямку до Хіндарфьяллю. – Чому він думав, що це ти, Сігурд, збираєшся оженитися на Брюнгільд, і чому ми повинні стати коли-небудь ворогами?
- Не знаю, Гуннар, - задумливо відповідав богатир. – Я теж багато чого не зрозумів з його слів.
- Зате я зрозумів, - прошепотів Готторм, але так тихо, що його ніхто не почув.
- Дивіться, дивіться! – раптом закричав один з дружинників Гуннара, підіймаючись на стременах і показуючи рукою вдалину. – Попереду нас видно заграву.
- Правда, - згодився Сігурд, глянувши в той же бік. – Це, мабуть, Хіндарфьялль. Жарко ж горить полум’я навколо замку твоєї обраниці, Гуннар!
Молодий король, не відповідаючи, пустив свого коня в галоп. Мандрівники помчали по широкій, долині, що заросла чагарником, потім проїхали невеликий ліс і, виїхавши на відкриту місцину, нарешті побачили замок Брюнгільд. Гора Хіндарфьялль, на якій він стояв, була невисокою і пологою і скоріш за все була схожою не невисокий пагорб. Навколо неї палали довгі язики полум’я, що виривалося з-під землі. Жар від них був таким великим, що відчувався за декілька сотень кроків до нього.
Сігурд похитав головою.
- Тобі не вдасться пройти крізь вогонь пішим, Гуннар, - сказав він. – Ти живцем засмажишся у своїй броні. Спробуй проскочити через нього на коні.
- Я так і зроблю, - відповідав Гуннар і не довго думаючи як вихор помчав до гори.
Сігурд і воїни з дружини Гьюкінгів затамувавши подих слідкували за ним. Король підскакав вже майже до самого вогню, але тут його кінь став на диби і, не звертаючи уваги на всі понукання вершника, повернув назад. Гуннар з досади рвав на собі волосся.
- Що мені робити, Сігурд, що мені робити? – вигукував він, повертаючись до своїх супутників. – Можливо, спробувати ще раз, на якому-небудь іншому коні?
- Візьми мого Грані, - запропонував йому Вельсунг, зіскочивши з сідла. – Я думаю, що він не злякається.
- Спасибі тобі, Сігурд, я не забуду твоєї послуги! – знову звеселившись, відповідав Гуннар, швидко злізаючи зі свого коня і сідаючи верхи на сірого жеребця Вельсунга. – На ньому я здолаю будь-яку перешкоду. Вперед, Грані!
Але нащадок Слейпніра не ворухнувся з місця – він визнавав тільки свого хазяїна.
- Вперед, Грані! – вигукнув Сігурд, думаючи, що той його послухається.
Розумний кінь скоса подивився на нього, у роздумі повів вухами і раптом не очікувано різким рухом скинув з себе Гуннара.
- Клянусь всіма богами, - пробурчав Гуннар, підіймаючись з землі, - я перший раз в житті падаю з коня! Але мені не образливо. Твій кінь Сігурд, такий же могутній, як і ти сам. Але як же мені все-таки досягти замку? – вигукнув він, знову спохмурнівши. – Для мене краще загинути, чим повернутися додому з пустими руками.
- Є один спосіб, - сказав Готторм, який до цих пір байдуже дивився на невдачі зведеного брата. – Мати, помираючи, відкрила мені таємницю заклинань, з допомогою яких люди можуть обмінюватись своєю зовнішністю. Тільки їхні очі і голос залишаються колишніми. Перетворись на деякий час в Сігурда, а Сігурд нехай перетвориться на тебе.
- Але я не хочу женитися на Брюнгільд в чужому образі, - заперечив Гуннар.
- Тоді на ній може женитися Сігурд, прийнявши його образ, - відповів Готторм. – А наступного дня ви знову станете самі собою.
- Ні, - рішуче сказав Гуннар, - я не бути ризикувати життям друга навіть заради такої красуні.
- Не бійся, - розсміявся Сігурд. – Грані легко перенесе мене через вогонь!
Гуннар довго вагався, але сором перед невдачею пересилив його сумніви, і він врешті-решт поступився наполяганням друга. Не бажаючи, щоб їхні дружинники знали про те, що вони збираються зробити, молодий король, Сігурд і Готторм сховалися в лісі, і, коли вони через півгодини знову вийшли звідтіля, Сігурд став уже Гуннаром, а Гуннар – Сігурдом. Лише Грам, що як і раніше висів на боці у Вельсунга, та його великі голубі очі могли б видати їх обман, але воїни що очікували їх на галявині нічого не помітили.
- Ну і сильний же ти, Сігурд! – прошепотів Гуннар на вухо приятелю. – Тепер, коли у мене твої руки, я можу вирвати з корінням велике дерево.
- І ти теж не слабкий, - відповідав богатир. - Але я боюсь, що мене не пізнає навіть Грані.
І, підійшовши до свого коня, він заговорив з ним напівголоса:
- Заспокійся, Грані, заспокойся. Це я, твій хазяїн.
Не знаючи, чому вірити – своїм вухам чи очам, - могутній жеребець тривожно заіржав, переступаючи з ноги на ногу, але, коли Сігурд вскочив у сідло і звичним для нього рухом взявся за повіддя, він зразу заспокоївся і, підкоряючись руці Вельсунга, як птах рвонув вперед, назустріч вогняній перешкоді.
- Скачи, скачи, - ледь чутно прошепотів Готторм. – Можливо, там ти знайдеш свою погибель, і тоді твої багатства дістануться мені.
Він ще не договорив останніх слів, як Сігурд досяг гори і зник у полум’ї що її оточувало. На одну мить, нестерпний жар охопив його з усіх боків, спалюючи брови і волосся, але зразу ж в обличчя знову пахнув прохолодний вітер. Грані проскочив крізь вогонь і поскакав уверх схилами Хіндарфьялля.
Назустріч Сігурду з дверей замку вибігла Брюнгільд.
- Це ти, це ти! – радісно вигукнула вона, але потім не очікувано зупинилась і широко відкритими очима дивилась на Вельсунга.
Сігурд теж мовчав, не знаючи, що сказати.
«Яка красуня! – подумав він. – Але мені здається, що я не тільки чув її ім’я, але вже й бачив її колись. Невже уві сні?»
- Хто ти такий? – раптом різко спитала Брюнгільд.
Вельсунг знітився: він не любив брехати.
- Я король Гуннар, син Гьюкі, - проговорив він нарешті.
- А звідкіля у тебе цей кінь і цей меч? – так само різко продовжувала випитувати дівчина.
- Коня і меч мені дав мій шурин Сігурд, - нерішуче відповідав богатир. – Але чому ти про це питаєш?
- Твій шурин Сігурд?- раптом збліднувши, повторила Брюнгільд, не відповідаючи на його питання. – Твій шурин Сігурд? Так, значить, Сігурд одружений?
- Так, одружений на моїй сестрі Гудрун, і вже більше року, - промовив Вельсунг.
«Як дивно, вона говорить так, як наче мене знає», - додав він про себе.
Бувша валькірія опустила голову і, закривши обличчя руками, пішла назад до замку. На його порозі вона повернулась і вже більш спокійно сказала:
- Пробач мені, я забула своє обіцяння. Ти пройшов крізь полум’я, і я повинна стати твоєю дружиною. Ласкаво просимо, мій чоловік!
Сігурд повільно зліз з коня і неохоче пішов за дівчиною до замку. Так само неохоче прийняв він її запрошення сісти за багато накритий стіл і майже не доторкнувся до виставлених на ньому наїдків.
Брюнгільд уважно подивилася на нього.
- Ти чимось незадоволений? Можливо, я тобі не подобаюсь? – спитала вона.
- Кому не сподобається така красуня, як ти! – щиро промовив Сігурд. – Але я пройшов довгий шлях, зморився і хочу лягти.
Не говорячи ні слова, Сігурд встав і, намагаючись не дивитися на дівчину, пішов до спальні.
Тут він як був, в броні і кольчузі, кинувся на ліжко, поклавши поряд з собою вийнятий з піхви меч.
- Розбуди мене вранці, якомога раніше, - пробурмотів він і зразу ж удавано захропів.
Нічна темрява ще не встигла розсіятись і небо на сході ще тільки починало світліти, коли Сігурд піднявся на ноги.
«Мені потрібно їхати, і як можна скоріше, - вирішив він. – Брехати я не вмію, та і Гуннар, мабуть, зморився мене очікувати».
- Скажи, Брюнгільд, - звернувся він до дівчини, - коли і як я зможу взяти тебе з собою?
- Це неважко зробити, Гуннар, - відповідала красуня. – Вогонь навколо гори Хіндарфьялль виривається з печер гномів, які розпалили його на моє прохання. Вони ж і погасять його, лиш тільки ти повторно проїдеш над ними. Тоді ти пришлеш за мною свою свиту і коней.
- Добре, я зараз же їду, - сказав Сігурд, радіючи, що невдовзі вже не треба буде прикидатися.
- Почекай, Гуннар, - раптом щось згадала Брюнгільд, поспішно знімаючи з пальця маленьке золоте кільце і подаючи його богатирю. – Ось Андваранаут, кільце гнома Андварі. Кажуть, що на ньому лежить прокляття і воно приносить погибель всім, хто його носить. Якщо ти не боїшся, прийми його від мене. Мені воно більше не потрібне.
- Андваранаут! – вигукнув Сігурд у нестямі від подиву. «Моє кільце», - хотів він додати, так як ясно пам’ятав, що знайшов його в скарбах Фафніра, але вчасно стримався і вже біль спокійно сказав6 – Дякую, Брюнгільд, я беру його. Скажи тільки, як воно до тебе попало?
- Чи не все тобі одно, Гуннар? – з сумною посмішкою промовила Брюнгільд. – Можливо, коли-небудь ти і сам про це узнаєш, а зараз їдь. Я буду чекати твою свиту.
Не сказавши більше ні слова, Сігурд з подихом полегшення вийшов із замку і рушив назад. Він так був заглиблений у свої думки, що навіть не помітив, як знову проїхав крізь полум’я, яке після цього, зразу ж, як наче за помахом чарівної палички, згасло. Гуннар нетерпляче очікував його на галявині лісу. Поряд з ним стояв Готторм. На його обличчі при появі Вельсунга з’явилася кисла гримаса.
- Посилай за Брюнгільд коней і дружину, Гуннар, - тихо сказав Вельсунг молодому королю, під’їжджаючи до нього, - і через яку-небудь годину ти побачиш свою дружину.
І він розповів Гьюкінгу про все, що сталося між ним і Брюнгільд, змовчавши однак, про Андваранаут, який, сам не знаючи чому, сховав на своїх грудях.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік