Натхнення
Єдине, що може перевтілити розбурхану уявою свідомість, це Натхнення, що дозволяє хоч трохи наблизитися до того неймовірного відчуття, що виникає з відкриттям у собі незнаного досі світу. Хочеться вихлюпнути назовні те, що переповнює по вінця, але не знайде іншого виходу як у творчості, яка неможлива без Натхнення. Тоді відшукаються можливості унаочнити ідеї, які могли б залишиться в світі абстракцій, так і не знайти справжнього існування. Так матерія наповнюється тим, чим ніколи б не стала без доторку інших сенсів, подиху іншого світу. Так з’являється новий вимір. А для людини так важливо оте нове. Що б не вкладалося в це поняття. А вкласти можна багато. І це відкриває можливості. Такі важливі, щоб прийшло Натхнення. Наче посланець іншого світу. Як мрія. Навіть більше – мрія, яку можна відчути, побачити, почути, доторкнутися.
Але Натхнення таке полохливе, що здається малоймовірним і важкодоступним. Воно виглядає надто нереальним, щоб можна було справді зважати на нього, як на явище. Але ж його плоди цілком реальні. Навіть матеріальні. Вони яскраво засвідчують, що справді є таке диво. Адже як інакше пояснити те, що відчуваєш, коли приходить це нездоланне бажання творити. Адже саме творчістю називають появу чогось такого, що раніше не могло існувати. Навіть якщо було щось схоже. Але ж тільки схоже. адже в кожен такий витвір вкладено частку людського всесвіту, частку особистості творця, що надає витвору життя і цінності. Адже повторення неможливе.
Що ж змушує так прагнути цього відчуття, яке дарує далеко не тільки визнання і насолоду, приносить бурю і неспокій, забирає все інше. Адже якщо щось визнається важливим, все інше залишається поза межами уваги, автоматично випадає з поля зору. Але ж воно того варте. Відомо, на що доведеться піти. Та Натхнення приходить так рідко, так важко зловити той момент, коли мелодія зазвучить всередині, коли наповнить простір чарівний пилок, що розпилили саме для тебе. А якщо не для тебе? Якщо для іншого? Але ж звучить цей голос далеких галактик, який відкриває тобі місячну дорогу, що поведе слідами снів. А може розбудить шторм і бурю, високі хвилі, що кидатимуть корабель на рифи. Чи випливеш? Чи надійний човен? Все одно не відмовився б від цього. Адже справжнє життя ніколи таким не буде. Хіба лиш віддалено схожим. І то, якщо пощастить.
Що ж розповість той голос? Найприхованіші таємниці? Внутрішні суперечки? Замовчувані почуття? А може те, що побачив у звичних речах? Може й те, що дива таки трапляються? Те, що можливо більше, ніж здається?
Що відшукати в тій скриньці? Трішки надії. Трішки радості. Трішки смутку, що покладе тіні на пейзаж. Адже який пейзаж без тіні? Трішки довіри і дрібку сумніву. А може й більше. Якщо вдасться. Питання без відповіді. Знахідки і пошуки. Відповіді на питання, які ставити не наважуєшся. Відповіді щирі і хибні, але від того не менш реальні. Якщо вірити. Чи й трішки віри також? Знайдеться й це. Потреба виговоритися. Потреба вислухати. Вони можуть зустрітися на просторі творчості, поєднатися в цілісність, здійснити нездійсненне. Чи справді це так? Не можна сказати з певністю, але деколи таки так. Якщо пощастить. Або вийде. Або вдасться. Вистачить майстерності. І Натхнення. Різноманітного. Багатоликого. Такого боязкого і сміливого водночас. Чи справді воно таке? Так кажуть. Доводиться тільки повірити. Натхненному слову. Або самому вслухатися в Музику. Ту, що звучить скрізь, що пронизує простір, що створює особливу ауру навколо. Вона і є Натхнення? Здається так.
Натхнення як золотий пил обсипає найзвичайнісінькі дії, перетворює їх на особливі ритуали, що змінюють навколишнє. І таки справді змінює. Фантазія, уява, мрії не можуть запустити перетворення, якщо самі не будуть увімкненні до джерела Натхнення – справді невичерпного джерела енергії. Якщо тільки відчути, де пролягає те життєдайне джерело, прислухатися крізь краплі кришталевої води. Та безліч інших звуків, що оточують нас, не дають змоги вслухатися. Втеча не дає часу озирнутися. Час стікає крізь пальці. Здається, що так і тільки так може бути. Але ж знаходять. Знаходять більше ніж шукали, адже цим джерелом можна скористатися неодноразово, доки доведеться шукати іншого. Хоча такі джерела невичерпні, але слух з часом слабне. Особливо якщо доводиться вслухатися в таку тонку прозору мелодію. Як вплести її у власне полотно? Як використати у своєму мереживі? Чи не урветься нитка? Чи не сплутається жмутом із іншими? Як потім розплутати? А якщо доведеться рвати все? Власними руками? По живому? Чи вистачить нитки, щоб сплести заново? Чи втримає намистини, щоб не посипалися у траву? Не зібрати потім. А так хотілося долучитися. А здавалося, що наблизився до снів, але сни залишаються невловимим.
Натхнення ж пролетить на метеликових барвистих крильцях. Залишиться тільки спогадом. Покличе за собою. Синім птахом. Чи справді таке споріднене із щастям? Та ні. Частіше доводиться видобувати як руду із страждань, драм, болю і відчаю, з туги і смутку. Навіть якщо не свої. Навіть якщо сприйняті через інший погляд. Це також можна виплести у светр, колючий, але теплий. Слова роблять навіть такий досвід менш болісним, перетворюють у щось потойбічне, не справжнє. Віддаляють від пережитого. Від цього також не варто відмовлятися, хоча й не буде стільки світла і надії. Буде спокій. І примирення. Деколи доводиться і цим скористатися. Хоча б тимчасово. Щоб не застрягнути між нитками. Тільки б не забути, що це лише компроміс, який не може бути повним. Не може бути достатнім. Просто щоб не забути. Нічого не забути. Як же це важко, але необхідно. Життєво необхідно. Щоб залишилося й інше, щоб відчувалося гостріше, щоб цінувалося більше. І Натхнення прийде. Тоді, коли й не чекали. Постукає в душу. І залишиться. Доки не з’явиться той, хто скористається дарунком ще вигадливіше і вишуканіше, або простіше і досконаліше, або лаконічніше і точніше. Кожен обиратиме сам. Кожен зможе по своєму. Але так і приходить неповторність. Так і виявляється особливість, що надихатиме далі. Щоб ланцюжок не перервався. Двигун не зупиниться, хоча навіть його і не можна назвати вічним. Все ж це найбільш схоже на нього.
