Cелена
‑ Настав час показати тобі Місячний Край, Саніє.
Нарешті. Невже саме тому, так довго треба було чекати? Чоб знетерпеливився?
‑ Це Селена, якою вона була.
О, які неймовірні пейзажі перед очима! Стільки барв! Це правда?!
Такого б не намалювала і найвибагливіша уява.
Які обличчя в місячан!
Картини змінялися одна за одною. Образи – як в калейдоскопі.
В це неможливо повірити! Ніколи, раніше, не бачив нічого подібного!
Захоплення переповнило по вінця.
‑ Я ж не знайду слів, щоб це описати! Як і те, що відчуваю зараз!
‑ Знайдеш. Згодом. Головне, що тебе захопило. Подобається?
‑ Звісно!
‑ От, тільки, тепер там зовсім не так. Дивись!
І перед враженим Санією постала інша картина. Та, що більш нагадувала те, до чого він звик.
Дим і згарища, руїни і місячини в лахмітті, що з погаслими очима бредуть світ за очі. А за спинами – варта землян.
У них всіх немає дому.
‑ Що це!
‑ Війна. Справжня війна.
‑ Але навіщо? І як вони дізналися про нас?
Так непомітно перестав ідентифікувати землян із собою. Тепер «вони». А хто ж «ми»? З того, що бачив зрозуміло мало. Але ж очевидно, що то було найкраще з побаченого. А краса і є добром?
‑ Близько до правди. Хоча й не завжди. Але в цьому випадку так. Та й в будь-якому разі краса не повинна бути зруйнована. Правда?
Мабуть так.
‑ Зрештою, про землян ти маєш уяву. Не з чуток. Хоча й у них бачив не все. Далеко не все.
Здогадувався про це. Та тепер страшно уявити, які у них таємниці, якщо і те, що знав, таке неоковирне і огидне.
А якщо то тільки для нього?
‑ Ні. Є те, що відчуває кожен. Є те, що огидне завжди і в кожному вимірі. У всьому просторі. Тільки дехто відчуває гостріше.
Подивися на кого вони перетворили твій народ!
З жахом чекав того, що постане перед очима. І не даремно. Ці нещасні, позбавлені сяйва тіні, що стали рабами на чужій для них планеті, вже ніяк не скидалися на сліпучих і гідних місячан, що, здавалося, могли принести світло і ласку усьому світу.
Що ж з ними зробили!
За що?
Як вони допустили?
‑ Оце правильні питання. І ти знайдеш відповіді. З часом.
Так для нього і їх історія тільки починається. І як не хочеться поспішити, доведеться змиритися. Щоб бути готовим повністю. Остаточно і безповоротно.
‑ Ти сам ще не здогадався? Їм же необхідно виживати. А місячини уміли ЖИТИ. Їх використали як ресурс.
Всього лиш?
‑ А дізналися про Селену і те, що з неї можна взяти ті, кого на землі називають вченими. За інших умов їм би не повірили, але ж зараз знайти засоби виживання і було завданням. А до завдань ставляться серйозно. Надто серйозно.
А вони знали як використають відкриття?
Можливо й ні.
А якби знали? Чи повідомили б про нього?
У них все одно не було вибору.
Тепер зрозуміло і те, чому місячан захопили так легко. У них (у нас) не було насилля. Раніше. Такі беззахисні (Діти?).
Чи завжди?
‑ Звісно, що не завжди. Але довго. Дуже довго.
І вбивств не було?
‑ Ні. Не було. Вбивці там не затримувалися.
Що вигнання?
‑ Вигнання.
І це справді зупиняло?
‑ А навіщо їм убивати? Який мотив? Матеріально забезпечені. Конфлікти вкрай рідкісне явище. Всі розуміючі і тактовні. Що може дати вбивство?
А приховати якусь недобру таємницю? Яка може зашкодити.
‑ Таке подекуди траплялося. Але в тій безлюдній і непривітній місцині, де опинялися вигнанці, серед дикої природи не надто захочеться опинитися. То майже певна смерть. Причина мусить бути дуже вагома.
Все одно повірити надто складно. Ідеальний світ? Чи то звичний настільки увійшов у свідомість, що не відпустить ніколи?
