Дарувати себе світу
Сизо-голубе небо, жовто-багряне листя і, сіро-понура маса людей, - так, це осінь.
Усі йдуть швидко, роблять щось поспіхом, сухо, без емоцій. Але один хлопчик дуже відрізнявся від цього натовпу “хандри”. Це був Данилко. Обличчя якого завжди було усміхненим. Сьогодні ж понеділок, а він йде такий бадьорий і нічого його не хвилювало. Хоча ні, цього хлопчика хвилювало все на світі, але до життя він ставився з оптимізмом і легкістю, чого не вистачає навіть багатьом дорослим.
Прийшовши додому хлопчик вмикав улюблену музику і охайно складав свої речі. Але незабаром цьому утихомиреному процесі завадила мати.
- Данило, йди їсти! І виключи свою огидну музику.
- Так, мамо.
Хлопчик ніколи не розумів чого його так не любила мати. Можливо за те, що хлопчик був не такий як всі, а мати особливо звертала увагу на те “що люди скажуть”. Він не грав у футбол, не бавився в сніжки, а був, так би мовити, “сам по собі”. Данилко любив музику і відчував її, експериментував з хімічними речовинами, цікавився географією. У школі теж зневажали його за те, що хлопчик трішки шкутильгав і незвичайно мислив.
Нарешті хлопчик зайшов на кухню, спершу виконавши мамине прохання.
- Сідай, хлопче, швиденько!
- Так, мамо. А знаєш я сьогодні отримав 11 і 10 у школі з математики та літератури.
- А двійку з фізики відпрацював?
- Завтра зроблю це.
- Значить нема чим хвалитись.
Далі хлопчик вже їв суп мовчки. Чи можна так за секунду зіпсувати йому настрій?
На своє суворе виховання мати мала свої причини. Дуже важко хлопчик народився і в дитинстві був дуже хворобливим. Батько покинув їх одразу ж після народження Данилка. Тому мати змушена одна зводити кінці з кінцями. Але ще була бабуся, котра приїжджала раз у тиждень з села до них у гості. Тоді був рай для парубка. Вона була дуже світлою людиною і, як ніхто, розуміла Данилка. Галина Степанівна (саме так звали бабусю) бачила своїм всевидющим оком, що з нього “будуть великі люди”.
Наступного дня Данилко, як завжди, пішов у школу. Ранішнє привітання від однокласників у нього було звичним.
- Здоров, кривенька качечка.
- Сергію, чого качечка? Він ж качур.
- Навіть ні, Назаре, качкодзьоб. Подиви-но який в нього ніс довгий!
От такі глузування дуже часто лунали в Данилкову сторону. Хоча хлопець зовсім не ображався, а завжди мав надію на примирення.
- Хлопці, а в мене є цукерки! Беріть.
І юрба нападала на невеличку торбинку. А це ж був гостинець від бабусі, який він міг смакувати цілісінький тиждень. Однокласники вважали його диваком і не дуже з ним дружили, хіба для списування.
Того ж дня повертаючись зі школи хлопчик помітив жалюгідну картину. Собака була прив’язана колючим ланцюгом до смітника і з її живота текла кров. Побачивши таке видовище, хлопчик одразу ж почав діяти. Викликав таксі і поїхав до найближчої ветлікарні.
В машині хлопчик роздивився песика. Він був біленьким, але з чорними лапками, з м’якою шерстю. З вдячності песик почав лизати хлопчикові руки. Такою доброю до нього була тільки бабуся. Данилко вже знав, що цей песик буде жити з ним завжди.
У лікарні собачці зробили операцію. Але ветеринар назвав дуже велику суму за неї. А Данилко звичайно ж не мав таких коштів. Лікар пожалів хлопця і дав йому тиждень часу на віддачу. Хлопчик знав, що тільки бабуся зможе йому в цьому допомогти. А тепер він їхав з Бімом додому. Саме так він його назвав (повне ім’я Білий Бім Чорні лапки).
Данилко страшенно боявся мами. Думав, що вона виставить їх удвох за двері. Тому хлопчик, прийшовши додому, швиденько переніс його у свою кімнату. Собачка ще не відійшла від наркозу, тому поводилась дуже тихо. Але через годинку ситуація зовсім змінилася. Песик почав гратись, бігати по кімнаті і весело гавкати. Тому приховати Біма від матері було неможливо.
Данило пішов у вітальню до мами.
- Мамо, тепер у нас новий член сім’ї.
- Хто? Ти приніс кота?
- Ні, ще краще. Собачку.
- Ти взагалі здурів? У нас немає місця. Показуй.
Хлопчик швиденько приніс Біма в кімнату. У песика були дуже гарні манери та інтуїція. Перед мамою він почав весело махати хвостом і присівши, простягнув до матері лапу, себто “давай дружити, я не кусаюсь”. І тут сталось нечуване. Мама усміхнулась і почала гладити собаку.
- Нехай буде у нас. Він дуже гарний. Пам’ятаю Данилку у мене в дитинстві був дуже схожий пес, теж біленький. Ми з ним були нерозлучні: бігали, зустрічали тата з роботи, навіть спали. Для мене він був найкращим другом. І для тата мого теж, твого дідуся. Песик помер на наступний день після смерті батька. Шкода.. А як ти назвав його?
- Бім.
- Бім? І мого теж звали Бім. Як чудово. Дуже любила фільм “Білий Бім Чорне вухо”.
- Мамо, а давай від сьогодні не сваритись, жити дружно і весело.
- Добре синочку. Я буваю деколи зла, тому що заклопотана, приділяю тобі мало часу… Від сьогоднішнього дня все зміниться.
- Ура! Тому що у нас є Бім?
- Так, все завдяки Біму.
Відтоді Данилко відчув себе любленим. Щовечора вони з мамою гуляли парком разом з Бімом. А також, мати записала хлопчика в музичну школу на гітару. Він ж так любив музику! З першого погляду здається, що хлопчик врятував собаку, але ні, таки Бім врятував Данилка і їх родину. Навіть у школі, коли проводили “Дні домашніх улюбленців” хлопчик отримав перше місце за найвірнішого друга і похвалу з боку однокласників.
Як мало потрібно для щастя! Просто уважно ставитись до своїх близьких і помічати навколишній світ, а не тільки себе, і світ відповість вам вдячністю. Добро – заразне. Якщо ви від щирого серця виявлятимете доброту, ваш приклад надихатиме інших також робити добрі вчинки. Данилко це зробив. Може ти наступний?
