Подивись! Земля вкрита хрестами. Крізь музику я чую жіночий плач. Я милуюсь світанком, який не побачать тисячі очей. Світло у вікнах гасне, і не в кожному воно засвітиться знов. Все менше очей зупиняє мій погляд, і смерть, своєю кістлявою рукою, сіє зерна забуття, за кожними забитими ззовні дверима, в кожному покинутому будинку зростає дерево, коріння якого повільно руйнує все, створене людською рукою. Невидиме для живої істоти, проте кожен може побачити, як за ним доглядають, і кожен має можливість його полити в сухий сезон. Його листя вже відкидає моторошні тіні, що блукають по стінах під світлом майже згаслої свічки.
