Перший промінь сонця десь за горизонтом перерізав вени небу і воно, стікаючи кров’ю, набуває все більш анемічного відтінку. На його тлі все контрастніше видніються бронхоектази дерев, що інфільтративно врізались в тканину небозводу, метастазуючи до самого зеніту. Світанок розлився по рівнині блювотою, несучись хвилями в такт спазмам світила. Сонні пташки гелгочуть вранці, немов хворі тубдиспансеру на ранковому перекурі, як після нічного затишшя вихаркують весь накопичений за час сну гній. Вітер несе сморід гниття кишок планети, і я, надихавшись ним, спльовую пісок. Мені здається, моя печінка – найздоровіша річ у цьому світі.
Цікаво, якби викинути блювотину, кашель з гноєм туберкульозних хворих і сморід гниття кишок, то есе стало б менш шокуючим? Невже професія так впливає, що автор нічого красивого не помічає навкруги?
Я розумію, що буквально й реалістично за допомогою медицинських термінів і діагнозів автор хотів викликати певні емоції: у одних - відразу, в інших - захопленя, подив; але є читачі, які сприймають слова буквально, і в результаті в них реально виникає блювання, біль в різних органах із-за самонавіювання...
Після таких есе кількість хворих збільшиться, я так гадаю...
Може це і є мета написання такого неординарного твору?
Хоча з іншого боку, я ціную образне мислення, більш за все...
