День
Одинадцяте побачення
День – це такий період доби, коли ти ще, начебто, нічого корисного не зробив, але маєш право все скинути на те, що «ще не вечір», і якась частина тебе, сміхотворно мізерна, тонким і невпевненим голосочком каже: «Let’s do some stuff», але розжиріла свиноматка лінощів, пронюхавши своїм слинявим п’ятаком претензії раціонального, вдавлює їх округлим, вкритим потрісканими сосками пузом в підлогу свинарнику, що ти звеш розпорядком дня.
День – це час спостереження за тим, як спливає час, і планування речей, про які ти забудеш і ніколи не виконаєш. Це пора, ніби спеціально створена для того, щоб розвалитись в кріслі, закурити сигарету і задумливо спостерігати за тим, як горить твій сарай. Ти лежиш, уважно викарбовуючи в пам’яті траєкторії хмар, що летять по небу, і в якийсь момент усвідомлюєш, що найбільша концентрація тобі не допомагає, ти так і не зміг побачити, де та чи інша хмара з’являється і куди зникає. Мимохідь закрадається в думки деяка асоціація з самим собою – хоча і навіяна, скоріш за все, властивістю свідомості асоціювати з собою все навколишнє – ставити себе в чужі умови, уявляти себе учасником чужих явищ і приміряти на себе чужі речі. В такому стані здається, що ти не маєш права вмішуватись в хід речей, в оточуюче середовище – адже чужим є все, окрім власного тіла. І то, це обтягнуте шкірою опудало не перебуває в нашій безроздільній власності, а є лише взятим в оренду у вищих сил; з часом, все взяте доведеться віддати.
