Хлопчик-тінь

Від останньої насмішки Соні увірвався терпець. Клас, незважаючи на вчительку і урок, упівголоса насміхався з дівчинки. Їм лише давай привід – і не відчепляться.

Соня взяла наплічник і швидко вибігла з класу під насмішки і вдоволення її минулих друзів. І як вона їх взагалі вважала друзями? Вчорашній день замиготів в очах, ніби якийсь кошмарний сон. Це ж треба було – виставила себе так, що почервоніла перед всім класом, хоча тоді насмішок не чулося. Може, через Оксану Миколаївну? Вона була дуже сувора, і ніколи не дала б заважати комусь на її уроці. А сьогодні все і почалося…

В коридорі було пусто і тихо. Уроки ще не скінчилися.

Соня пробігла сходи і вийшла надвір. Холодне повітря вдарило в розпашіле лице і охолодило гнів. Дівчинка одразу попрямувала до вулиці, гадаючи, що робити. Всередині щось стиснулося, а на душі стало байдуже. Соня подумала про маму, відкинула думки і побігла до найближчого багатоповерхового будинку. Захотілося просто побути самій. Чомусь Соня найкраще почувалася на висоті, десь на даху чи просто на дереві. Пробігши всі вісім поверхів, дівчинка зайняла так свої думки і трохи заспокоїлась.

Найвища точка цього будинку, а саме восьмий поверх, був таким самим сірим, як і все місто. Соня безстрашно витягнула ноги під перетинку пожежної драбини і вп’ялася долонями в холодне залізо.

Це був звичайний день: знизу гарчали собаки, сигналили автівки і поспіхом кудись йшли люди. Небо ж світило безбарвно-сірим кольором, похмурою ковдрою огортаючи місто, і від цього ставало ще холодніше. Надворі стояв розквіт березня: ще не дуже тепло, але й не так сильно холодно.

Соня розкладала думки, ніби фотокартки минулого: серце поволі переповнював біль за насмішки, за образи від (як вона раніше гадала!)подруг, мимоволі жаліла себе і сльози градом посипались по щокам. Вітер обвіяв дівчину студеним повітрям і та наїжачилась.

- Тобі холодно? – голос з’явився дуже раптово, але такий м’який і приємний, що дівчинка, на диво, не злякалася. Соня повернула голову і побачила чорнявого хлопчика, певно, її однолітка, що незрозуміло як з’явився тут, сидячи трохи далі.

Він довірливо поглянув в очі Соні, нахиливши голову трохи вбік і, бачучи, що дівчина не відповідає, повторив питання.

Соня ніби прокинулась від сну. Вона кинула погляд на хлопця: чорняве волосся, трохи брудний і незвичний для підлітка одяг(схожий на старий татів робочий, що зберігався на горищі, але менший) і яскраві темно-сині очі.

- Трохи. – зніяковіло відповіла дівчинка і одразу запитала: - Хто ти?

- Якщо холодно, то чому сидиш тут? – запитав дивак, ігноруючи питання. Соня навіть трохи образилась, гадаючи, чи не рахувати це за відверту грубість.

- Я втекла. – сказала Соня, не роздумуючи.

- Знаю. Але я питав інше – чому тут? Холодно ж.

Соня розгублено глянула на хлопця. «Звідки він знає? Взагалі звідки він тут?..». Ніби у відповідь на її думки дивак посміхнувся дівчинці теплою посмішкою, а вона ще більше розгубилася і зніяковіла.

- Не знаю. – щиро сказала вона. – Ти скажеш, хто ти?

- Я Бен. – відповів він, відвівши погляд на вид міста. – Тут гарно.

- Так… - тихо погодилась дівчинка.

- Невже все так погано? – Бен знову заглянув їй в очі, коли вона збила дзвінок на телефоні.

Соня зітхнула, а про себе подумала «Гірше не могло бути».

- Але ти не збиралася стрибати.

- Це безглуздо. – тихо, але твердо відповіла Соня.

- Згоден. – хлопчик підвівся, підійшов трохи ближче і сперся об перила неподалік дівчини.

- Ти з цього міста? Ім’я..- невпевнено мовила дівчина. – Воно трохи дивне. Як…

- Лондонський Біг-Бен? – закінчив Бен і вкотре усміхнувся. Тепер вже щиріше і ширше. – Зі мною ця башта не має нічого спільного. Але я дійсно не з цього міста… чи точніше, геть не звідси…

Соня вловила печаль в голосі хлопця і тому запитала:

- В тебе немає друзів? Як і в мене? – Бен ворухнув кутиками губ, подивився на місто якось надто задумливо, ніби постарів на добрих двадцять років за мить. І лише потім відповів.

- Можеш вважати, що так. Але мені від цього навіть добре. – Соня заглянула в його сині очі, ніби шукала відповідь на німе запитання. Але і для цього у Бена знайшлася відповідь.

- Я подорожую… Ходжу містами, іноді зупиняючись на день чи два в якомусь місті, і – знову йду.

- Куди? Навіщо? А як же твої рідні? – запитала Соня і враз пошкодувала. Лице хлопця змінилось на похмуре, але знову прояснилось, лишивши лише сумний відблиск.

«Сирота» - подумалося дівчині, і вона замовчала.

- Встань. – прямо, але так само м’яко сказав Бен.

Соня поволі піднялася, порівнявшись з хлопцем. Так легко послухалась його наказу, що сама здивувалась.

Бен вдивлявся в сонене обличчя кілька хвилин.

- Закрий очі. – сказав він так тихо і спокійно, ніби співав колискову.

- Навіщо? – здивувалася дівчина, але закрила, бо щось змушувало довіритися цьому диваку, нехай проти суперечили всі правила.

Лице обпекло поривом холоду і Соня відкрила очі.

Прямо так само стояв Бен, але навколо все змінилося. Замість бетонного даху, міста і похмурого неба їх оточував смарагдовий ліс: зелений, пахучий, з всіх боків.

- Як… ми тут опинилися? – вражено видихнула Соня, але Бен відповів якоюсь сумною посмішкою і повів дівчину кудись вперед.

Чагарники дряпали ноги, руки стерлись об низькі гілки, а вони все продовжували шлях ні без стежки, а ні без якогось чіткого напрямку. Кілька раз Соня хотіла закричати, але боялась луни лісу, тому мовчала. Та й не знала, як вона самотужки вибереться звідти. Тому продовжувала йти за хлопцем.

Бен раптом зупинився і Соня ледь не налетіла на його спину, важко дихаючи.

- Тихо! – сказав він, прислухаючись.

Дівчина й сама прислухалась: шуміло у верховіттях листя, свистів вітер, співали птахи. Але якийсь звук змусив відвернути увагу від звичного шуму. Це був однозначно голос пташки, але скоріше походив на плач, ніж на клич.

Бен стиха кивнув Соні, побачивши, що дівчина чує крик і вони швидко пішли на звук.

Ще здалеку щось горіло в траві, ніби полум’я. Коли вони підійшли ближче, Бен присів коло «полум’я» і взяв його на руки. Соня лише тоді побачила, що це насправді була яскраво-червона пташка, але її пір’я дуже нагадувало жовтий вогонь.

- Знову вони?.. – сумно запитав хлопець у пташки, ніжно і обережно загортаючи її в руки. І враз його долоні зайнялися полум’ям. – Шш.. – прошепотів лише Бен під зляканий погляд Соні.

- Вибач. – відкликнулась пташка, враз ставши синьою, і вогонь погас.

Дівчинка здивувалась: «Вогняна пташка? І вміє розмовляти?».

- Соня, - звернувся Бен до дівчини. – Це вогняничка.

Дівчинка тихо присіла коло них, не зважаючи на ще один подив, звідки він знає її ім’я, коли вона не казала. Соня поглянула на пташку.

Вогняничка сіла на руках у Бена, болюче зойкнувши.

- Що з тобою? – тихо запитала дівчинка.

- Крило. Воно понівечене, і я не зможу літати… - пташка на мить загорілася червоним, заплакала і знову стала синьою.

- Візьми її. Коли синя – вона холодна. – сказав Бен, простягаючи долоню з вогняничкою.

Соня трохи злякано простягла руки, боячись обпектись. Вогняничка перестрибнула, опинившись на долоні дівчинки. Дотик й справді був холодний, і навіть трохи лоскотний.

- Я можу допомогти? – так само тихо запитала вона скоріше в себе, аніж в хлопця.

Бен підвів очі і знову якось занадто по-дорослому читався його погляд.

- Напевно, можеш. – врешті сказав він. - Ти вмієш шити?

- Шити? – Соня розгублено глянула на вогняничку, яка, здавалося, не переставала плакати, але її сльози зникали до зіткнення з долонею. – Так.

Бен дістав з кишені сірники, а вогняничку поклав на траву і вона знову загорілася.

- Ти маєш довіряти полум’ю. Тоді не обпечешся. Вір йому. – почав дивно говорити Бен.

А потім сталося щось геть дивне: хлопець запалював сірник, брав полум’я пальцями і закручував його у нитку, а потім передав її Соні. Дівчинка щиро бажала допомогти, тому, хоч і невпевнено, але взяла нитку і слухала дивні підказки Бена.

- Натягни нитку… зачепи нею полум’я… Так! Потім проведи крізь пір’я… знову візьми, проведи… Зосередся, а то ще обпечешся! – казав він час від часу.

А потім Соня вже сама зашивала крило вогняничці, яка час від часу ойкала, але терпіла, стараючись не заважати дівчинці. Коли крило було готове, вогняничка трохи невпевнено підняла його, а потім звеселіла і облітала свою рятівницю, дякуючи ледь не на кожному змаху крила.

А потім вони лягли на м’яку траву – Соня і Бен, і мовчки дивилися, як встають зорі, як з’являється місяць із-за хмар, як поволі темнішає. А вогняничка літала десь високо над їхніми сірими тінями, ніби світлячок, блимала то тут, то там.

Бен повернув в бік дівчини голову і прошепотів:

- Дякую.

- За що? – Соня повернулась до нього, вдивляючись в яскраві очі.

- За те, що повірила. За те, що врятувала останню вогняничку. – сумно всміхнувся хлопець.

- Останню?.. – здивовано запитала Соня.

- Так. Як колись з минулого століття хлопець Джон врятував останнього єдинорога. Або як колись давно, я й не згадаю коли, дівчинка Венді врятувала останню фею. Або як Селлі вилікувала останнього згасаючого фенікса, чи хлопчик, що звався Лисом, врятував забуту русалку. Останню. Не всі ці звірі чи забуті істоти продовжували жити від віри багатьох дітей. Одні помирали, згасали навічно, без права повернутись хоча б у серця. У інших ж вірили, і вони далі жили з надіями.

Соня захоплено і вражено слухала слова Бена.

- Я зрозуміла. – тихо, але твердо мовила дівчинка.

Бен усміхнувся, підвівся і подав руку Соні. Наступної хвилини вони мовчки махали на прощання рукою останній вогняничці, яка полетіла у свою життєву путь.

Лице обпекло холодом, але Соня не хотіла відкривати очі. Вона знала, що перед нею більше не стоятиме Бен, а крила вогнянички залишуться лише в уяві.

Її мати нічого не сказала, лише обійняла доньку, коли та повернулася. Дівчинка прошепотіла, що ніколи більше так не робитиме.

На другий день біля ліжка лежав лист.

«Соню!

Мені жаль, що я не зможу більше завітати до тебе. Мене кличе інший час, в який я буду подорожувати вже сьогодні. Я шукатиму останнього вогняного дракона, і маленьку принцесу, що зможе вдихнути в нього життя.

Ти лишень не забувай нічого, гаразд?

Вогняничка тому й буде жити, коли ти віриш в неї і згадуєш у своїх снах.

Не забудь й тих, про кого тобі розповідали книжки.

Я лишаю тобі пір’їну, що передала мені вогняничка зі словами подяки тобі.

Пробач за мою нерішучість. Я збився з пантелику, коли побачив твої зелені очі. Цим ти мені нагадала мою сестру, яка жила кілька століть назад, і я ледь не спізнився до вогнянички з тобою.

Я тебе не забуду, як дивну загадкову квітку.

А коли знайду останню загублену мрію, повернуся.

Обіцяю.

Але ти мене більше не побачиш.

Я лишаю тобі книгу. Пам’ятай: коли вона зникне, я буду десь поряд.

Як тінь, що ходить за забутими мріями, щоб оживити їх.

Я буду безмежно сумувати, скільки лишиться мені часу в забутому світі.

Прощай! Бажаю тепла!

Бен»

Соня сховала книгу, поклала лист поряд з пером вогнянички і папір спалахнув синім світлом.

Дівчинка не гасила полум’я.

Вона сумно вдивлялася в блакитні язички вогню і їй здавалось, що вона бачить в ньому сині очі Бена.

За вікном непомітно прийшов ранок, і так само непомітно за вікном пролетіла знайома тінь.