Вечірня незнайомка
з рубрики / циклу «Проза»
Це сталося тоді, коли сонце почало відпрацьовувати добу більше, ніж раніше. Коли весна вже виднілася в кожній краплині, у всіх відтінках барв. Раніше я не помічала багато речей, а зараз, коли більше думок крутиться в голові, я можу бачити те, що не помітно з першого погляду.
На гілку пурхнула синичка. Її жовтаво-сіре пір’я наливалось останніми променями вечірнього сонця. Пташка перелетіла на іншу гілку і зупинилась, прислухаючись. Тоді я помітила спів, який лунав увесь час, на який я раніше не зважала. Дзвінкий, мелодійний голос заворожував. Синичка повернула голівку до напрямку старого горіха, який хтозна-відколи ріс у моєму садку. Я й сама побачила іншу, невідому мені пташку. Вона сиділа високо на гілці горіха і співала. Синичка ніби відкликнулась на цей спів, а десь далі інша, і інша. Чулося поодиноке цвірінькання синичок, на фоні чистого, дзвінкого голосу пташки-незнайомки. Вони сиділа так високо, що я ледь змогла розгледіти її коричневе пір’я, в якому купалось вечірнє сонце. А може, то самі промені робили її пір’я жовтуватим, коліром перестиглого ананасу.
Я знала, що не сполохаю її, через висоту, тому оглядала її з усіх боків. Мені було цікаво, хто вона, про що і кому співає. Але чи то гілля закривало її окрасу, чи просто звичний зір міг розрізнити лише темну ніжну фігурку на голій гілці дерева.
«Про що вона співає?..» - подумалось. Можливо про те, як сильно вона чекала весну. Чи про те, що скільки б днів не минуло, а цей день якийсь особливий, і це сонце теж не таке, як було вчора. А можливо, пташка розповідає у пісні, як її родичі переповідали їй історії, коли тут ще був ліс, чи, можливо, покинуті маленькі будиночки, геть порослі мохом. Чи цією піснею вона нагадує всім пташкам, що, можливо, тут через кілька років знову проростуть дерева крізь побудовані стіни, або й не через кілька років, через кілька століть…
Що зараз ніхто не згадає, як це могутнє дерево з’явилося на світ через якусь забудькувату білочку, яка давним-давно заховала тут горіх, і з нього проріс спочатку несміливий пагін, який потім ввібрався в листячко і витягнувся над травою. Молоде деревце, яке згодом ставало все вищим і вищим, вбираючи в себе незліченні дощі, стукоти братів-дятлів, весь біль і час, який проживало щороку. Коли вже могутнім в один і той самий час скидався горіхами, якими ласували ті ж забудькуваті білочки, або ж ховали їх, де б ніколи не знайшли. Горіх все пам’ятав, і, якщо вже не пам’ятала ця пташка, можливо, для нього й була ця пісня – сумна, довга, дзвінка і вічна, під час якої горіх розповідав співачці своє довге минуле, перериваючись, щоб послухати її голос.
Вона так і не урвала пісню, коли я пішла. Мені досі чувся її дзвінкий голос, який заворожував не тільки мене, а й інших птахів, яких, немов якийсь вчитель своїх учнів, скликала пташка. Спів заколихував вечірнє сонце, ніби допомагав йому прощатись з прожитим днем, щоб заснути.
Коли я знову повернулась до старого дерева, сонце вже спало, але пташка не зникла. Ще здалеку чувся її голос, і я підійшла до неї, щоб ще раз глянути. Тепер, без сонця, пташине пір’я було ніби чорним.
Іноді вона переривалась, зупиняла пісню, а наступної миті продовжувала її. Я на мить відвернулась, а коли перевела погляд вище, то побачила лише голі пальці горіха. Пташка зникла, і лише гілка, яка ледь-ледь тремтіла від злету співачки, нагадувала про дзвінкий голос. Кілька хвилин було нестерпно тихо і якось пусто. А потім спів немов розбив тишу: на гілці знову сиділа незнайомка. Пісня стала жвавішою, швидкою, напевно, через перепочинок. Тоді я помітила іншу фігурку – десь далеко-далеко, на іншому високому дереві, яке прорізувало небо голими гілками. Тінь пташки теж співала, і було зрозуміло, що ці двоє перегукуються, співаючи пісні дуетом, заколихуючи вечір. Я так і лишила їх, заходячи в хату. Їхній спів проводжав мене до дверей, а коли вони зачинились, все знову затихло. Мені захотілось побачити незнайомку ще раз, я гадала, чи з’явиться вона рано-вранці зустрічати сонце. І, коли я пробуджусь, чи в моє вікно залетить пташина пісня?
