Зіпсовані хвилі
Друга частина з рубрики / циклу «Збірка казок»
Джен почала малювати. Вона взяла світлішу синю фарбу і вимальовувала форму коня по зиґзаґу, який раніше так заважав їй. Рука, ніби не питаючи дозволу в дівчини, взялась за другого коня при закінченні першого. Через кілька хвилин на синіх хвилях виднілося ціле стадо синіх коней, лише трохи світліших за самі хвилі. Грива зливалась з морем, за формою дуже нагадувала воду. Перший кінь був найбільший і найгарніший. Його темно-зелені очі дивились кудись удаль, а копита несли зі швидкістю вперед. Здавалося, що він ось-ось випригне з картини. Тепер Джен домальовувала хвилі, час-від-часу поглядаючи на море, що ще більше билось об берег від дощу і пориву вітру.
Дівчина нанесла останній штрих і забрала руку. На мить кинула погляд на Джейкоба, а той усміхнувся і кивнув:
- Просто прекрасно.
Джен вдячно посміхнулась у відповідь.
- А ти малюєш?
- Так… трохи. Не так добре, як ти. – Джен зашарілась.
Вони стояли на березі ще кілька хвилин, і дощ врешті скінчився.
Величезна парасолька зі звуком, щось на кшталт «Шлюп!» закрилась, а її власник зняв шапку і пригладив скуйовджене волосся.
- Я живу неподалік. Дійдеш сама? Гадаю, дощу вже сьогодні не буде. – він на підтвердження кивнув на небо, яке потроху розвиднялося, показуючи сонце.
- Добре.
- Тоді бувай.
- Бувай.
Джейкоб трохи повагався і все-таки запитав:
- Можна тобі якось подзвонити? Якщо ти не проти.
- Не проти. – Джен усміхнулась і зніяковіла.
- Продиктуєш номер? – він дістав з кишені телефон і почав тицяти пальцем.
- Так. 0…. – почала вона.
- До зустрічі!
- Бувай.
Дівчина довго дивилась вслід Джейкобу, а лише потім пішла сама. Серце в середині шалено калатало.
Батьки трохи здивувались, коли Джен прийшла зовсім суха після дощу. Але кілька слів вистачило для пояснення.
Наступний день був якимось дивним. Встала Джен пізно, була вже майже дев’ята.
Її охопило дивне відчуття, а потім вона згадала вчорашній день. Джейкоб. Рука потягнулась до телефону.
Серце закалатало: е-СМС-ка.
Невідомий номер:
- Я малюю біля моря. Прийдеш?
І час: 8.16.
Невже він вже пішов? Дівчина вдруге глянула на годинник: о пів на десяту!
Мама була не проти того, щоб Джен вийшла на прогулянку до моря. Вона й так ніби вибачалась перед донькою за погоду, адже вони приїхали купатись, а дощі й холод ніяк не дозволяли..
Джен нервово стискала мольберт і роззиралась навколо. Берег був пустим і майже безлюдним. Лише якась жінка вигулювала собаку і в протилежному боці біг чоловік в футболці і шортах. Море спокійно колисав вітер.
А потім вона побачила його. Здалеку було помітно його нечіткий силует, адже він стояв прямо напроти сонця. Джейкоб.
Величезний мольберт стояв напроти хлопця, на якому він щось сумлінно вимальовував. Дівчина підходила ближче, поки не опинилась за його спиною. Джен спробувала роздивитись картину, але спина хлопця закривала її всю. Її цікавило, що він малює. Адже час-від-часу хлопець переносив погляд кудись поза картиною, змальовуючи щось. Джейкоб відчув її присутність і повернувся. Дівчина вже відкрила рот, щоб сказати «Привіт», але завмерла. Тепер було видно картину, над якою, очевидно, так довго працював юнак.
Малюнок був у синьо-зелених тонах. Крупним планом було зображено великого коня, схожого на того, якого вона малювала вчора. Довга грива заповнювала ледь не половину картини: вона розвіювалась від непомітного вітру і ніби розливалась, як справжня вода. Очі цього створіння були настільки великими, що поговірка про цілі океани в очах була дуже доречна. Хоча картина була лише з двох тонів, там було стільки відтінків, що й не порахувати.
«Але що ж змальовував він?» - Джен подивилась поза картиною, але нічого не побачила. Весь цей час Джейкоб мовчки спостерігав за Джен. А коли зловив її погляд, то раптом кивнув, щоб дівчина слідувала за ним і, не кажучи ані слова, пішов кудись вперед, ближче до моря. Джен здивувалась дивній поведінці Джейкоба, але пішла слідом.
Хвилі облизували берег, а справа виднілися брили каміння. Джейкоб прямував саме туди. Коли вони підійшли ближче, хлопець прикликав Джен і врешті сказав:
- Любиш секрети? – він усміхнувся, по-замовницьки підморгнувши.
- Ти про що?.. – запитала дівчина і завмерла на півслові.
За камінням, у хвилях був чийсь силует. Джен підійшла ближче: їй не здалося, це був справді він. Кінь. Той самий, якого малював Джейкоб. І навіть той, якого малювала вона сама! Зиґзаґ, штрих, який псував їй роботу, псував досконалі хвилі! Це все – один і той самий кінь, що стояв прямо перед дівчиною і довірливо схиляв голову. Здавалось, він був зітканий з хвиль: грива струменилась, мов вода, шкіра коня мала синьо-блакитний колір, а очі… В них дійсно ховались цілі океани.
- Ну знайомся. – промовив хлопець, не проявляючи ані крихти здивування. – Це мій морський друг.
Джен підійшла до коня ближче, ступивши у воду. Кінь на мить сіпнувся, кинув погляд у бік Джейкоба і заспокоївшись, дав себе торкнутись. Серце Джен ледь не виплигнуло від захвату.
Що й можна відчувати, коли бачиш те, про що пишуть у міфах..
Джейкоб теж підійшов ближче. Раптом дівчину освітила думка.
- Моя картина… Це ж ти в цього причетний, адже так?
- Не розумію про що ти. – сказав хлопець і заусміхався.
Вони стояли там годину, або й цілу вічність. Було про що говорити: трохи про дива, про хвилі, про коней з хвиль… А потім цей кінь легенько вклонився і зникнув у одній з хвиль. Сонце піднялося високо над головою і розлило довгождане тепло.
- Не хочу виглядати дивною, але я була б не проти зараз, щоб полив дощ.
- О, я теж! – вони усміхнулись один одному і побігли до своїх мольбертів.
Того дня було що намалювати. І, до того ж, і картина, і пензель, і фарби тепер повністю слухались руки. Ніби відбулось якесь маленьке диво.
