Новини з зони АТО
Солодкувато-хриплий голос з динаміка телефону повідомив : «Абонент поза зоною досяжності, зателефонуйте, будь ласка, пізніше…» Ех, знала б ти дівчино, що пізніше може вже бути пізно…
Сашко не виходив на зв’язок вже з тиждень. Інформації ніякої. Новини я вже давно перестала дивитися: все там фальшиво. Позавчора якийсь вусатий дядечко з екрану повідомив «В зоні АТО, за сьогоднішній день, вбито одну людину…». Та що ж ви брешете?! Наших кожного дня полягає півсотні (так мені брат розповідав), а ви кажете – один - два? Не можете налагодити ситуацію в країні, то хоч скажіть глядячи в очі людям про це. Кожного дня замовкають не один десяток телефонів, можливо, назавжди. Цей номер більше ніколи не буде дійсним, а старенька побілка лежатиме в окопі, забита й засипана землею. Мобілка, з якої Він востаннє відправив повідомлення матері чи дружині…а можливо навіть не встиг зробити й цього.
Читаючи газети, переглядаючи новини по телевізору, немає нічого, окрім величезної вдячності тим хлопцям, що не побоялися загибелі. Хлопцям, що бояться тільки одного – здатися, здати Україну, не захистити свою рідну землю, втратити свободу свою й своїх рідних. Хлопцям, що прагнуть до свободи й незалежності не тільки свого роду, а у усіх українців в цілому.
Я спробувала ще раз додзвонитися до брата. Одного дня, подзвонивши мені зранку, він тихим голосом, майже пошепки повідомив мене – «Я йду на війну…». Та й давно я вже бачила що Сашко не може спокійно дивитися на криваві події в країні, хотів поїхати на Донбас, та боявся засмутити матір та залишити саму маленьку донечку. Я сиджу на дивані й не випускаю телефон з рук. Бо ж він обіцяв зателефонувати після того, як закінчиться обстріл.
Сашко дзвонив часто. Розповідав про те, де вони живуть і як. Розповідав яка це радість для них коли якісь волонтери привезуть матраци (все ж краще ніж спати на голій підлозі), як намагаєшся не звертати увагу на жахливий біль у всьому тілі й мужньо вистоюєш на посту до ранку. Розповідав про своїх товаришів, про їх команду, переказував жарти, смішні ситуації. Розповідав про трагедії, що стаються у зоні АТО…про те, як болісно дивитися на стікаючого кров’ю солдата, знаючи що нічим йому вже не допомогти. Як страшно чути крики своїх товаришів вночі – то їх кожної ночі відвідують кошмари принесені у згадках з обстрілів. Інколи розказував про місцевість, про неосяжні поля й високі ліси. Про те, як можна не спати кілька ночей підряд. А іноді…просто мовчав. Мовчав про безмежні лани, що спостерігав у вікні дорогою в зону АТО. Тоді здавалося, що єдине важливе у світі - оця земля, на яку гріх буде пустити ворога. Бо ворог вже близько топтався, за кілька сот кілометрів, і мав намір просуватися й далі. Можливо, Сашко мовчав про надію. Саме по ту надію, що приведе його побратимів до перемоги. І приведе живими.
Згадалося гасло «Герої не вмирають!». Дійсно, наші герої не повинні помирати! З такими думками й телефоном у руках я й не помітила як заснула. Розбудив мене гучний дзвінок телефону. Ще з того часу, коли на головній вулиці Києва тільки збирався «Майдан», я встановила собі на мелодію гімн України. Тож тепер сонними очима, під слова «Ще не вмерла….» я намагалася розгледіти на екрані хто дзвонив. Подих перехопило, серце забилося сильніше, з очей пирснули сльози. Я підняла слухавку й спочатку довго слухала новини з АТО, а потім знову слухала те мовчання, що було красномовнішим за всі слова…
Я теж мовчала. З очей лилися сльози, а в голові крутилося лиш одне єдине «Братик живий! Братик живий…»
