Автобіографія особистого "Я"
частина 1.Цим літом я змінився. Хоча не тільки я. Цього літа багато хто перейшов лінію під назвою «фініш», так звану лінію неповернення, межу після якої вже не повертаються, не стають тими, ким були раніше. Це обов’язковий процес будь якого людського життя. Кожен має пройти через свій, особистий «фініш». Тільки от я завжди задавався питанням – а нащо це?
Та ні, в принципі, все було кльово. Просто в якийсь момент я зрозумів що втратив щось важливе. Ще пізніше я зрозумів що втратив якусь частинку себе ж самого. Загубився у своїй сутності й щось фатально поплутав у підсвідомості. Став якимсь нервовим, почав задаватися дурними питаннями й погано спав ночами. Знайомі казали що то на мене так впливають магнітні бурі на сонці, астрологічний прогноз в газеті розповідав про невдалий тиждень й радив взагалі назовні найближчим часом не потикатися, родичі ненав’язливо пропонували з’їздити на дачу.
В кінці тижня моє серце дуже спокійно й урівноважено, а головне дохідливо, пояснило мені, що пити по десять чашок кави на ніч, розбавляючи її з вином – це мазохізм, і що воно не намовлялося працювати в такому режимі. Я не витримав тої напруги, яка зародилася всередині мене з тиждень тому, й подзвонив до Антона, той запропонував зустрітися в барі, краще за все ввечері. Ввечері, по його словам, приходить натхнення.
Антоха, мій старий шкільний товариш і друг дитинства. Письменник, якщо його можна так назвати. Писав ще зі школи, потім вирішив видати свою книгу. Ну, він звісно нашкріб грошей на тисячу примірників, ті книги навіть в магазині якомусь продавалися, але потім щось пішло не так, певно, не всім припала до душі специфічна манера письма Антона. А взагалі то в нього непогана фантазія, за шкільних років він мені твори на літературу писав, згодом коли я підробляв у журналі «Тайм» допомагав зі статтями. Але Антоха, як і я, в принципі, був реалістом і до того ж палким противником корупції та безладу в країні, а так як журнал в якому я працював був суто політичний, то не дочекавшись, навіть, коли виповниться рік моєї роботи в редакції, мене послали разом зі своїми анти-статтями. Сказали, мовляв, я не поважаю владу в країні, а отже й не поважаю свою країну, іншими словами мені дали зрозуміти що я повне чмо. Ось так і сформувався мій комплекс неповноцінності у мої двадцять з копійками років. Щось в мені зламалося і так і не змогло зростися правильно. Якщо людина намагається себе в чомусь вперше проявити, а їй чітко дають зрозуміти що вона гівно, то ця людина до кінця життя вважатиме себе не більше, ніж отим самим гівном.
Ми зустрілися опів на десяту. Антоха, як завжди, в доброму гуморі й своїх звичних зелених окулярах і заяложених фарбою джинсових шортах. Ми по дружньому обійнялися і замовили собі чогось із градусом. Одним поглядом друг оцінив мій загальний стан, вислухав й відразу ж надавав купу порад. Загалом сказав що мені потрібен відпочинок, щоб я нікуди не швендяв, а краще за все проїхався на дачу до родичів, на свіже повітря.
«Попрацюєш руками, побачишся зі старими, перепочинеш від міста. Воно, звісно, давить на нерви, я тебе розумію, то все через відсутність повітря і сну. Та й по телевізору казали про ці…як їх там? Магнітні бурі на сонці. Кажуть впливають дуже на нервову систему. Ти поїдь-поїдь. Відпочинеш від усього.»
Звісно, думаю, бурі. Магнітні. А як же.
За годину ми розійшлися. Антон побіг додому, а я вирішив прогулятися до свого будинку. Йти всього то кілька кварталів, а вечір сьогодні й справді надихає. В повітрі танув легкий аромат стиглих абрикос і жіночих парфумів. По дорозі роздумував над словами свого товариша, намагався розібрати всі ці завали незрозумілості в собі і кожного разу запитував «а варто це?». Щось мені підказувало що то не в місті дефіцит повітря, а в моїх легенях. Хоча, можливо, це через те, що я почав надто багато курити. Можливо й справді потрібен тайм-аут. Думки про природу, село і т.д. я відкинув від себе відразу, при словосполученні «активний відпочинок» щось всередині мене гучно запротестувало і я усвідомив що знову доведеться цілий тиждень просидіти в чотирьох стінах своєї одно кімнатки. Живу, так сказати, стабільним, нічим не прикрашеним життям. Зопалу кинув недокурену сигарету на асфальт й сплюнув гірку від абаку слину. Відчув як всередині мене потроху накриває хвилею емоційного дисбалансу й проштрикує мої нервові судини електричною напругою схожою на ту, коли торкаєшся мокрою рукою до оголеного провода. Глибоко вдихнув і перевірив віст свого рюкзака на наявність заспокійливого засобу. Знайшов нову пачку «Прими».
Повертатися до своєї квартири я не любив. Не любив тому що це приміщення було живим прикладом музею. Музею самого Мене. І я не просто так казав «живим». Стіни обліплені колекцією фотознімків. На підвіконні колекція паперових листів, на підлозі колекція блокнотів з недописаними віршами, над диваном у рамочці колекція метеликів, в шухлядці колекція ножів, запальничок, етикеток з під жувальних гумок. Невеличка книжкова бібліотека, старі шкільні зошити, пошарпані блокноти з 80-х, м’які іграшки, фарфорові чашки, дерев’яні рамки, картаті пледи, набір попільничок, порожні пачки з-під сигарет, жіночі колготи (???), запах ванілі, ацетону й осені, подерті шпалери та малюнки на них, порожні пляшки з-під вина, й напівпорожні з- під коньяку, речі «згадок» і речі «без ймення». Все це жило своїм, окремим життям, яке йшло паралельно з моїм, і це мене дратувало. Так, моя кімната була взірцем вселенського хаосу і суцільною колекцією. Тим, що не хотілося відпускати, але й лишати як є не було бажання. В той же час моя кімната – це моя зона комфорту. Тільки тут я почуваю себе захищеним, нічого нікому не винним і повністю розслабленим. Відчував. До певного часу.
Певно щось перевернулося всередині мене. Але здавалося що догори дригом встав увесь світ. Все виглядало затуманеним і неправильним. Того ранку я ніяк не міг зібрати всі думки до купи, все валилося з моїх рук, в голові виникали нізвідки чужі, незнайомі мені думки, репліки та слова. Було враження, що мій мозок повністю відформатувався за ніч й вийшов з під мого контролю. Я сотні раз перевіряв чи правильно все роблю. Коли відкручував кран, впевнився що з кранами так і потрібно поводитися. А над склянкою з водою довго думав – чи справді вода для того, аби ми її пили? Не прийшовши до компромісу зі своєю свідомістю випив вина. Звісно, в такому випадку найкраще було б вийти погуляти, або лягти ще трохи відпочити. Замість того я просидів кілька годин на дерев’яному стільці в кухні весь цей час роздумуючи «чи в правильних цілях я використовую цей стілець?». Слухав прогноз погоди по радіо. В мене вдома стоїть старе, чорне, СССР-овське радіо. Вірніше вісить на стіні. Я, якщо чесно, не знаю звідки воно тут узялося, адже я його не купував і ніхто мені його не дарував. Я в цю квартиру взагалі заселявся без речей, тож поява цього старовинного предмета й досі лишилася для мене загадкою. Просто одного разу воно з’явилося в моїй квартирі, і я змирився з його появленням. З того часу кожного ранку слухаю прогноз погоди і стан руху автомобілів на головній вулиці міста, а ввечері перемикаю на канал музики та релаксую перед сном. Інколи так і засинаю. Інколи мені здається що радіо вміє підбирати свою хвилю під хвилі мого настрою, й ще ніколи не помилялося. Врешті решт я його полюбив. Ну а що? Крута ж штука…
Так от, по радіо передавали дощ. Я любив дощі. Любив їх за те, що можна сидіти вдома, дивитися як за вікном заливає вулиці, як сіре небо нещадно проривають струмені води, як у вікні раптом все змішується й стає зовсім інакшим, й пити гарячий чай у себе на кухні. Любив їх і за те, що в них можна загубитися, заблукати, промокнути до нитки і нарешті зрозуміти, що всі твої проблеми, лиш дрібнички. Передавали дощ…і виходити на вулицю мені зовсім не хотілось.
Друзів у мене не було. Чому? Так, я теж задавався цим питанням. З дитинства я вів самітницький спосіб життя, веселі й галасливі компанії в клубах куди ходили мої однолітки не приваблювали мене, розпиття алкоголю в них здавалося лише показухою, викурені сигарети здавалися понтом, а посмішки були фальшиво натягнуті. Я ще тоді віддав перевагу усамітненню в своїй кімнаті, гарним книгам та домашній атмосфері. Я ніколи не був «правильним», «ботаном», «заучкою» чи то «маминим синочком» як то мої однокласники називали тих, хто з ними не тусив. Я просто вже тоді не відчував потребу у спілкуванні. З самого дитинства я змінював себе цією поведінкою, змінював кардинально з кожним днем, й намагався це робити так, аби результат подобався лише самому мені. Я став егоїстичним, егоцентричним, цинічним, байдужим до чужих проблем, лицемірним, завжди вмів боляче шпигнути у найболючіше місце, завжди міг вийти сухим з води й виграти любий спір. Не дивно що коло мене не затримувалися надовго, від мене тікали, і чим скоріше тим краще. Знайомі трималися на дистанції з кожним днем невпинно збільшуючи її. А я лише всміхався у відповідь їм усім. Знав що люди не можуть тебе зрозуміти коли ти даєш їм знати, що не потребуєшся в них, їх це задіває. Кожен потребується в тому, аби бути комусь потрібним. Я в цьому не потребував. Я вмів сам розібратися в собі, зіставити собі компанію та розвеселити. Я знаходив спокій у тиші. У самотніх звуках, що інколи гулко пробиваються крізь неї. Знаходив розраду лиш у своїй самоті. Почав вести щоденник, писати вірші та багато читати. За рік моя домашня бібліотека зросла до такої кількості, що довелося відділити книгам половину кімнати. Основна кількість грошей йшла на продукти харчування, блокноти, нові книги та сигарети. Цього було вдосталь для мого нормального функціонування.
Писання щоденників скоро переросло для мене у щось більше, це були не нотатки про моє буденне життя з підписам який сьогодні день, мої думки формували короткі оповідання в яких можна було, при бажанні, побачити мене, моє оточення, ставлення до життя та моє світосприйняття. Я навчився надавати імена моїм емоціям та переживанням, формувати із них досить реальних героїв моїх повістей. Я майстерно переплітав долі моїх персонажів й заряджав їх своїм мінливим настроєм. Мій день на папері тепер мав об’ємну форму, світлі й тіньові грані й свої дефекти. Таким чином життя мої персонажів складало життя будь якої емоції в мені, а загалом складалося в пазл мойого існування, який не міг зібрати навіть я.
Так я надовго загруз у письменництві. Мені було необхідно передавати своє напруження тим безтілесним особам що зароджувалися в моїй голові, мені доставляло ейфорію від спостережень за стрімким розвитком сюжетів і формуванням чогось з нічого. Раніше я не міг зрозуміти як же зароджується це Щось. Як то кажуть – вічне питання «що ж було перше – курка чи яйце»? Згодом я зрозумів – перше з’явилося Нічого. Після безкінечних спроб я сам зміг створювати з Нічого це містичне Щось. Страх, який виник невідомо звідки в мені, за кілька годин мав форму, ім’я, стать, якусь коротку життєву історію, думки та свої власні страхи. Таким чином я знайшов універсальне обезболююче. Але, якщо надто довго приймати будь яке обезболююче, згодом організм вже не зможе без нього обходитися. Саме так почалася моя залежність. Я надто пізно зрозумів що створюючи зі своїх внутрішніх страхів і захоплень цілком реальні об’єкти, надаючи їм форми, вони починають жити своїм життям, яке з кожним днем все більше виходило з під мого контролю. Так, я втратив владу над ними. І вони продовжували своє існування. В моїй голові.