Ось вони які, твої крапки над "і"...
Як же ж ти міг так вчинити з нашим коханням???!!! Хоча, про що це я…не «нашим», воно ніколи не було «нашим»- воно завжди було тільки «моїм»! А ти просто дозволяв себе кохати-це ж таке приємне відчуття, яке так ніжно пестить чоловічу гідність, коли хтось до божевілля, до останньої краплі здорового глузду кохає тебе! І ти поринув у вир нових емоцій, нову захоплюючу гру, і, як завжди, прорахувавши усе на два кроки вперед, не забув при цьому прихопити «рятівний жилет», а я, що я….я потонула у тобі, розтеклася, розчинилася уся до останку. І ось ти зараз зі своїм «рятівним, провіреним жилетом»…не відповідаєш на повідомлення, на дзвінки…ти розклав крапки над «і», а мене втопив у власному ж коханні. Чи болить мені??Ні, ти що, це не біль…це нове відчуття, яке ти так запросто мені подарував цієї ночі-воно пече, воно рве останні шматки серця і душі, воно випалює із середини.. залишаючи чисте, як сльоза божевілля.. здається, що я сходжу з розуму, твоє таке багатослівне мовчання перевернуло мій світ… хочеться лізти на стіни, вити, вмерти. Господи, хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!!!!
Моя шалена і єдина любов! Як же ж я по-дурному була впевнена у твоїй силі, що ти знайдеш дорогу до його серця і подаруєш мені його! З того часу, як я повірила і довірилась тобі-я стала сліпою, це жахливе, дике бажання кричати на увесь світ про свою любов до тебе, одягло на мене кляті рожеві окуляри. Десь у глибині душі я відчувала, що щось йде не так, моя інтуїція раз за разом била мене по голові і благала зупинитись…але де там…твої поцілунки з трунком, який паралізував мій мозок, твої магічні слова «Усе буде добре! Я обіцяю» зробили своє діло, приспали мою пильність…і ось розплата за це-пошматоване, зраджене серце, душа, яка кричить «відпусти мене з цього тіла, з цього світу, і ти відчуєш таке очікуване полегшення, бо більше ми з тобою не зможемо це винести»…
Стою під краплями води у душі і як мантри повторюю: «Ненавиджу,ненавиджу….»…але кого я обманюю, як я можу зненавидіти своє таке коротке, але таке справжнє і єдине кохання, як я можу зненавидіти сама себе-бо я у тобі і з тобою, і собі вже не належу…напевно, предмет кохання, як і батьків, не вибирають. Я просто покохала, просто подарувала себе усю…ось так просто…ти прийняв цей подарунок, розгорнув його, «приміряв» на себе, натівшися, як дитина ……..і вибрав іншу.
Тривіальна лав сторі. Але той біль, який з’їдає мене, який забирає бажання жити і дарує звичайне існування, порожнечу, де мої слова «Кохаю тебе, кохаю не дивлячись ні на що» вертаються з тієї порожнечі непотребом, луною, так і не діставшись до твого серця…і знову осідають у моєму …що з ним робити? Що????!!!!
20.02.2011