На душі – туманній площі
Пада днями і ночами з невимовним жалем дощик,
Хмари сльози розсівають в пустоті мойого поля
Із пекучим болем…
Хмари – потемнілі, згаслії надії – проливають труту –
Мертву зеленаву воду. Всю її мені на плечі…
Адже відлетіли, мов птахи, чи просто порвалися райські пута –
Мрії… Небо моє… Замість нього попіл.
Спалений я заживо у чорній печі.
Помираю без рятунку…
Без рятунку…
Раптом – тихий шелест задзвенів,
Це із сонця йде хвилястим поцілунком
Голубиний безперервний спів!
Прорвала хмаристі грати пташка світла, наче сяйво, чиста, пишна
Й сіла ніжно на долонця,
І сказала: «Це спасіння. Передав тобі його Всевишній –
Поцілунок з сонця…»