Сльози
з рубрики / циклу «Проза»
Коли їй сказали, що вона більше не встане, на очах з`явилась сльоза.
Лише одна. Вона не любила жалітися і ніколи не хотіла б жалітися за життя.
В той день сказала собі:
"Це моя остання сльоза".
Минали години, дні, роки.... Біль губився в буденності.
Коли колесо візка зламалось і вона впала, змусила себе усміхнутися, щоб не заплакати:
"Це не найгірше, що могло трапитись".
На її день народження рідні запросили художника, щоб він намалював як подарунок портрет дівчини.
"Усміхайся... Поверни голову лівіше... Ширше усмішку... Ні, м`якіше... Так..."
Молодий художник сумлінно малював близько двох годин, а коли закінчив, показав дівчині:
Чіткі ліні обличчя майстерно повторювали дійсність. Рука художника мала великий талант. Але щось в тій картині було не так: на ній дівчина не усміхалась, як треба було б змалювати, а плакала. Дрібні, наче живі, сльози, котилися по блідому обличчі.
"Чому..?" - запитала дівчина, дивуючись.
"Я не малюю неживі усмішки" - сказав він і швидко зник за дверима, прихопивши свої фарби. Його голос був як вирок і зневага.
Дівчина відтоді почувалась тривожно, думала про художника, хоча рідні казали їй не перейматися.
Коли вона гуляла з матір`ю, був осінній вечір. Мати лишила її на мить, забігши в магазин. Коли повернулася, зустріла доньку заплаканою.
На питання "Що сталося?" дівчина відповіла:
"Тут був художник. Він сказав, що я не мушу усміхатися всім, якщо цього не хочу.
Деяким можна і плакати".
