Серце поїзда
з рубрики / циклу «Проза»
Поїзд… Шум у вухах, щем десь всередині, збоку.
Оце всі відчуття – бачиш, чуєш поїзд і вже знаєш – далі буде щось приємне, те, що так хочеться відчути, нове, якого не вистачало вже мільйони років для твоєї душі.
Забігаю. Серце шалено стукотить, усмішка з’являється в ту хвилину, коли поїзд рушає.
Колише. Шумить. Змінює колір, перефарбовує у вікнах будинки на дерева, дерева на поля, поля – знову на будинки. І ти стоїш, сидиш – не важливо, і відчуваєш стук серця поїзда.
Він переймає думки і настрої людей: ось зараз він – втомлений, засмучений дрібницями, уповільнює серцебиття і слухає крізь шум ту тишу, яку перервав він сам, і яка знову вигулькне, як тільки поїзд зникне за горизонтом. А потім переймає настрій тієї дівчинки з шостого вагону: тепла усмішка, трохи сонна, але щаслива. Поїзд не знає, чи ця дівчинка повертається, чи навпаки кудись прямує. Він її вперше бачить, як і більшу частину людей в своїх вагонах.
Затихає. Серце поїзда перестає битись, завмирає на якийсь час.
«Привіт, нове місто! Бачились вчора. Побачимось завтра!» і знову рушає.
Сиджу, дивлюсь у вікно. Ні про що не думаю, певно… Місце для думок займає шум поїзда і коливання вагона.
Поїзд знову перефарбовує дерева у будинки, будинки в ліси, ліси – в будинки, міста в міста. Люди виходять, заходять, про щось говорять, або ж, як буває рідко - мовчать.
А я сиджу. Серце стукотить поволі, неквапом, і в цю мить я відчуваю: поїзд переймає мій настрій.
Усміхаюся. Поїзд усміхається мені. Він починає перебирати мої спогади, ніби вмілий скрипаль, чи гітарист струни, який побачив новий інструмент і йому кортить дізнатися про нього все: кожен звук, кожну деталь, вміння, неполадки… І поїзд слухає мене. Слухає, лоскотить теплими спогадами, повертає до минулих років і тихенько запитує:
«Як гадаєш, ми вже бачилися раніше?»
А я не знаю. Тільки поїзд знає. Але мовчить. Мовчить і посміхається.
Востаннє скрипне сходинками і відпускає мене в нове місто. Я неохоче пускаю руку поїзда, прощаюсь з його голосом і стаю на пероні.
Знову не чую його серцебиття. А потім.. потім він востаннє усміхається, і знову всередині нього почитає стукати, битись.. І моє серце теж стукотить.
І я слухаю. Слухаю биття серця поїзда.
А коли він зникає з моїх очей, слухаю тишу. Ту тишу, в яку колись закохався поїзд, який в снах марить тією тишею, але взагалі рідко коли зустрічає її.
А коли зустрічає, то серце поїзда знову завмирає…
«Гадаю, ми раніше не бачились!» - кричу крізь тишу. – «Але неодмінно побачимось ще!».
Поїзд зник, я його більше не бачу, але знаю: він чує мене.
І я чую, як десь далеко стукає його серце…