Про сконцентрованість на собі
Той момент, який я ловлю у кадрі – яким би не був той кадр, банальним чи цікавим, веселим чи яскравим, чи сіреньким, – цей момент вже не повториться, ніколи, один в один – такого більше не буде, такої самої комбінації.
Сонця й вітру, коливання листви й майоріння людей навколо, і шматочків неба.
Буде по-іншому, але не так.
Кожний з кадрів, зроблений людиною колись – вдалий чи не дуже, – він унікальний. Ми майже не дивимось – хіба що нашвидкоруч, – фото, зроблені іншими людьми (якщо це не якесь відоме ім’я), бо насправді нам не цікаві унікальності інших. Подивимося правді у вічі – у наші дні єдине, що цікаве сучасній людині – то є вона сама.
Те, що вона робить, те, що вона каже, те, що вона їсть, те, що вона знімає.
А люди навколо – то здебільшого фон. Лиш фон. Звичайно, ми чуємо і бачимо фон, бо неможливо зовсім не бачити фонові картинки і не чути фонову музику, та все ж найперше прагнемо бути побаченими, почутими й розкритими – і все меньше – дивитися, слухати, розкривати.
Ми стаємо все пасивнішими, ти помітила? Ми чекаємо, бо „тому, хто чекає, дістається найкраще” – дурна фраза і вже зовсім не з класиків, та чомсь вона стала майже гаслом, гаслом наших днів.
Ми не прагнемо стати найкращими для когось, виконувати чиїсь мрії, створювати казки – як Грей колись створював для Ассоль, – ми бажаємо лиш прийняти найкраще, бажаємо виконання наших мрій, створення казок для нас самих і лиш для нас. Та це – лиш одна з граней насолоди, прекрасна, але далеко не така сліпуча, як щастя творити казку для іншого.
Цікавитися й захоплюватися, й скаженіти від унікальності – вже не себе, зробити фонову музику гучнішою, ще гучнішою, щоб окірм неї більше нічого не лишилося у твоєму світі – хай на мить, хай на годину, та то буде справжнє занурення.
У безмежний світ, світ, який ми чомусь стали лінуватися роздивлятися.
Та, не побачивши іншого, ми не здатні побачити себе.
Адже... пам’ятаєш?
Всі ми одне.
Всі
Ми
Одне.
