Боляче
Сум’яття сновидінь 2 Драматичний етюд за мотивами Т. Белімова «Київ. ua»
Зрештою, хто він їй, а вона йому,
щоб висувати якісь претензії?
Але навіть у таких стосунках хотілося тепла,
а не жорстокості!
А може, він просто не вміє (довго)
давати тепло?
Дав і – пішов.
Просто розтанув на весняному сонечку,
як останній сніг десь у холодному завулку?
Т. Белімова "Київ. ua"
Щасливі краєвиди минулого, вони не навіюють радості попри сонячний лагідний ранок. Свідомість сприймає його, мов вечірні сутінки у мрячну гнилу осінь. Кожна альтанка, дерево, кущ – подряпина душі, що саднить. Сум з’їдає, гризе.
Вже вечір, морок зовнішній і морок душі співпадають. Сірий Місяць зронює бліді іскри, з темряви випливають і щезають лискучі химерні згустки розпачу. Боляче, чому так боляче?
Витанцьовують чудовиська, стихії, людські силуети. Дика коловерть. Виринає постать молодого гарного чоловіка, це – він, коханий… Нарешті.
Даремно ти повернувся спиною, я впізнала тебе, тепер ти не втечеш, я йду за тобою крізь усі страхіття.
Вже легше. Як мені бракувало тебе, коханий! Я іду слідом, не поспішаю, щоб не сполохати, але й не відстаю. Бачити тебе, дихати тобою, розмовляти з тобою, подумки, звісно… Зараз для мене це – щастя, майже…
Навіть, якщо я йду за породженням потойбічних чарів, нехай! Обриси коханого, це вже рятунок. Як довго тебе не було, тепер ми разом. Люба постать просувається крізь трясовину, не злякаюсь, не відступлю. Я знаходжу тверду стежину, радість надає сили, бажання жити.
Йтиму усю ніч, до світанку, доки не розвіється видіння. А потім чекатиму на наступний вечір. Розумію, що ти не з’явишся, сили темряви не дозволять, вони налякані. Я знаю, відчуваю це. Їх ганебний жарт обернувся проти них самих.
Вже скоро ранок...
Не хочу, не хочу прокидатись!
Боляче, чому так боляче!?
