Остання варта
з рубрики / циклу «Пил, попіл та склянка фіалок»
вони надто вірять людям.
Еліан Дж. Фінберт.
Босоногий світанок неквапно мив свої повновиді сонячні щоки у прозорих, трохи зеленкуватих азовських хвилях. Прибережні розсипи дрібного піску сяяли золотом під пальцями перших променів там, де вологі поцілунки моря залишали по собі мережані серветки з піни.Широкінський пляж, що лише кілька років тому не міг умістити всіх бажаючих ковтнути йодистого повітря, тепер лякав своєю порожнечею. Ані душі... Тільки де-не-де з невеличких піщаних дюн стирчали блискучим непорозумінням залізні хвости 80-х та 120-х. А ранок тим часом вже впевнено крокував запиленими вулицями, оточеними залишками розвалених будинків. Подірявлені уламками снарядів дахи сірими бровами наповзали на перекошені двері. Незрячі вікна за рештками вибитого скла ховали безлюдну пітьму, загорнуту в серпанок густого пилу. Зламані меблі дерев`яними кістяками стирчали в бездіяльному забутті, Велике селище було майже все покинуте. Тількі четверо мешканців-старожилів ніяк не виїздили. Нікому не потрібні старі доживали віку під громи обстрлів та просто чекали, коли Кирпата прийде по них, щоб повести до Палацу Вічності.На диво, зранку обстріли ще не турбували понівечене село.Баба Мотя, покрекуючи та охаючи, вийшла на своє подвір`я, віддалене від помешкань нечисленних сусідів. Слабкі руки помітно тремтіли та ледве тримали палицю.Одразу ж здоровезне руде собачисько вискочило з-за рогу облупленої хати та поповзло до баби на череві, збиваючи куряву кудлатим хвостом.– Рудько.... хороший мій... Он, який ти виріс у мене гарний... – з батьківською гордістю шепотіли сухі старечі губи. – Ходімо, тобі водички наллю... І баба Мотя потихеньку пошкандибала до собачої миски.Раптом пес рвонув мотузку, прив`язану до паркану, і невдоволено загавкав, кидаючись на дошки немічного паркану з облізлою фарбою.– Що таке, хлопчику? Що трапилось? – стурбовано запитала стара і зморшкуваті пальці міцніше стиснули палицю.З-за повороту наприкінці вулиці їхав жовтий «Богдан». Він швидко наближався, розмахуючи прапорцями дорожнього пилу.Рудько потягнув здивовану бабу Мотю за край колись картатої зеленої сукні у бік хатини.– Стій, Рудько! Стій! Давай хоч дізнаємось, що від нас хочуть... Нащо ми їм з такими злиднями знадобилися... – заперечила стара.Рудько покірно сів чекати, притулившись кудлатим боком до бабиної ноги у стоптаних капцях – усяке може трапитись. Автобус під`їхав і зупинився, випустивши із свого жовтого черева купку волонтерів та людей у військовій формі.Евакуація. Добровільно-примусова. Бажаєш чи ні – а треба збирати крихти нехитрого майна та виїжджати.Баба Мотя затулила обличчя руками – Боже мій, залишати оце все: її рідну хатину, поставлену прадідом, її городик... Це ж і є вона сама – халупка з облупленими біло-сірими стінами та старими фотокартками на підвіконні, клаптик землі, засіяний петрушкою, огірками та гарбузами... А груша? Посаджена була ще мамою, але й досі щовересня дарує запашні, солодкі дульки...Залишити це – як залишити половину своєї душі тут назавжди, одкраяти півсерця й кинути напризволяще...– Давай, Григорівно! Збирайся хутчіш! То може ще поживемо трішки... – з автобусу подала голос давня знайома, що жила ближче до моря.– Поки тихо, немає обстрілів, шановна! Тож давайте, беріть найнеобхідніше та їдьмо! – квапили бійці, походжаючи уздовж паркану.Рудько тихо загарчав – ви тут чужі, тож стійте на місці.Баба Мотя розгублено плеснула в долоні і почвалала до хатини.За якісь кілька десятків хвилин вона вже стояла на порозі, потискаючи до грудей стару весільну фотокартку та дерев`яну ікону Праворучиці. Богородиця наче востаннє дивилась сумними очима на таку рідну, звичну хату.Волонтери вже виносили пакунок з речами, як почали ритмічно гримати постріли.Рудько зірвався з тонкої прив`язі, схопив бабу за полу сукні та рвонув до льоху. Бійці ледве втримали бабу Мотю на ногах.– Ой, лишенько! Це ж зараз будуть тут снаряди літати! Він завжди так поводиться перед обстрілами... – заволала стара.– А ми що кажемо Вам?? Мершій до автобусу та їдьмо! Їдьмо вже! – ув один голос крикнули волонтери, відриваючи Рудька від бабиної сукні. Луна від ревища залпів артилерії боляче била у вуха.– Стривайте! А як же Рудько? Ми що його з собою не беремо? – здивувалася стара. Пес завив.– Григорівно! Та ти що, при своєму розумі чи ні! з– найома намагалася перекричати лункі вигуки пострілів. – Я он свого Артурчика залишила, а він у мене алабай, дорогий, а не те що твоя псяка!А я он – своїм німцям трути кинув – подохнуть – так швидко й не мучитимуться! – додав ще один голос з автобусу. – Через Вашого Ірода усі тут загинемо, саме толі, коли з`явилась надія на порятунок!Десь недалеко гупнуло так відчутно, неначе селищу дали здорового ляпаса. Люди в автобусі почали гудіти потурбованими бджолами.– Рудько, лежати! Місце! – ковтаючи сльози віддала наказ баба Мотя. Пес здивовано зазирнув у її зволожені очі та слухняно ліг у пилюку.– Усе, бабцю, евакуація!!! – один з волонтерів, швидко підхопив худеньку стару на руки та поніс до автобусу. Пес все ще лежав у пилюці, чесно виконуючи хазяйчин наказ «лежати». Він тільки здригався усім тілом від звуків вибуху та міцніше притискався до землі.«Богдан» заревів, блиснув на сонці жовтомедовтм боком та чимдуж рвонув геть із понівеченого села. Плащ сірої куряви здійнявся у вібруючн від вибухів повітря. Рудько чхнув. Різні думки бентежили його руду голову.«А ранок був такий добрий... Лагідні руки світанку пестили його кудлату спину... І Хазяйка свіжої водички налила...»Знову гупнуло так, що на мить потемніло в очах...«Дивний Грім, поганий – все гарчить, а дощу так і немає..І чого Хазяйка наказала лежати, заборонила захищати її, дала себе забрати? Коли ж Вона повернеться? Може Вона хотіла, щоб я захищав її подвір`я, як і раніше? Так, справді, мабуть, так. Буду тут лежати, як Вона і наказала. Тільки страшно».Артилерія старанно працювала, щедро поливаючи кулями та мінами Богом прокляте село, сумлінно вирощуючи пишні квіти Хаосу на трупах скалічених садиб.«Дуже страшно. Краще б забігти у підвал. Але Хазяйка звеліла лежати. Може тому, що незабаром повернеться? Повернеться по мене, а я у підвалі буду та Вона не зможе мене знайти?? Жах! Це страшніше за усі громи! Буду чекати тут. Лежати, як Вона й хотіла. Чекати на Неї...»Снаряд розірвався прямо у дворі, перетворивши і його, і дім, і городик, і мамину грушу на грудки земного сміття, що гучним фейерверком бризнули навкруги.Коли через кілька тижнів волонтери приїздили по собак, збирати усіх покинутих та неотруєних, по розтрощеному подвір`ю баби Моті гуляв лише вітерець, граючись клаптиками рудої шерсті.
