Остання Валентинка
Тремтить рука, сльоза щоки торкнулась,
Думки, як гейзер, рвуться із єства.
Навіщо, Боже, я таки проснулась?
Знов хвиля немочі туманом накрива.
Листок обірваний, просякнутий сльозами,
Вірші потоком вирвуться дзвінким,
Сили писати, залишилось грами,
А серце б’ється дзвоником глухим.
У тім посланні – побажання щастя,
Для чоловіка, що мене кохав,
Він мені крила дарував прекрасні
І в заметіль від вітру прикривав.
Я залишу його на волю Божу,
Любов’ю вічною із неба обігрію,
Нехай знайде колись на мене схожу
І втілить у життя забуту мрію.
Ми мріяли сидіти у альтанці,
На захід сонця потайки дивитись,
А потім у обіймах рідних вранці
Подякувати Богу, й помолитись.
Я напишу – тебе я не покину,
Хоч Ангелом небесним скоро стану,
Тільки не плач, у ту гірку хвилину,
А в серці збережи свою кохану.
м. Кривий Ріг, лютий 2012р
