JE SUIS VOLNOVAKHA
з рубрики / циклу «Пил, попіл та склянка фіалок»
– Рукавички не забув? На вулиці мороз, дивись, щоб за носа не вкусив... – мати, пріючи в червоному пуховику та в`язаній шапці, уже взута, одягає маленьке янголя, що не може постояти ні хвилинки спокійно.
– А де ми підьом? А Павлуса тез там буде? – чотирирічне хлоп`я аж підстрибує від нетерплячки.
– Ми йдемо до Майдану Незалежності... Не знаю, Павлуша мабуть не піде... – мати на ходу встигала терпляче відповідати на запитання та замикати двері квартири. – Ось, тримай, тільки обережно! – Вона дала синові згорнутий лист з половинки ватману.
– Ого! Будемо малювати?– здивувався хлопчина, піднявши догори пшеничні бровенята, що зовсім губилися на тлі чорної куртки.
– Ні, то я вчора вночі, поки ти спав, вирізала та наклеїла літери... Коли вже приїде той ліфт? – молода жінка поправила волосся, що вибилось з-під шапки.
– Малювала ... І без мене... – закопилив губки малюк та розгорнув сувій. – Ой, букви не насі... со тут написано, ма?
З металевим лязготом ліфт проковтнув пасажирів та рвонув униз.
– Тут написано " же суі Волноваха", тобто " Я – Волноваха" – пояснила мати, забираючи половинку ватману.
– Ти – Волноваха? А со це? Не боляце? – запитання сипались з дитячих вуст, як зерна з перезрілого соняха.
– Виходимо. На вулиці – не балакай, а то застудишся – мати ще раз турботливим поглядом перевірила морозостійкість свого балакучого дива. – Цей напис означає, що я співчуваю людям з автобусу, яких біля міста Волноваха постріляли погані дяді.
– А цьому вони їх постріляли? – тоненький дитячий голос дзвіночком задріботів на морозі. – За сцьо?
– За що... – тихою луною повторила жінка. Глибока зморшка перекреслила її чоло, а погляд сірих очей пірнув у нікуди.
– Так, я кому кажу – стули ротика! Ще нахапаєшся тут холодного повітря... Під ноги дивись, йди там, де посипано...
І дві постаті – висока червона та маленька чорна попрямували до Майдану, поспішаючи на Марш Єдності замерзлими вулицями січневого Києва...
А серед степу, дбайливо вкритого пухкою білою ковдрою, стоїть дівчина в стародавній свитині, затуливши обличчя руками. Біля її ніг сидить парубок в козацькому вбранні та курить люльку. Дівочі плечі, огорнуті вишитою хустиною, помітно здригаються раз у раз. Чується тихий схлип:
– Я не можу забути... Васильку, чуєш? Не можу... Подірявлена вогняними джмелями жовта залізна коробка з трупами всередині так і стоїть в очах... Крижані скальця скла та криваві маки на долонях снігу... Чому? Чому...
– Еге-й, Маланко, люди такі люди... Жорстокі та безпорадні у своєму бездумному вбивстві... – парубок підвівся і став помітний його богатирській зріст. Загасивши люльку, він сховав її до кишені та лагідно обійняв дівчину – Не плач... Вони завжди такими були...
– Але ж свята... Василечку! А наше свято? – сльози коштовними камінцями блищали на довгої віях та низкою кришталевого намиста дріботіли вниз по щоках та підборіддю.
– Замість водіння кози вони невинною кров`ю паплюжать чистоту степових снігів... Самі сіють смерть на жирних полях предків та ще й самі дивуються, що Вона так рясно родить...
– Ходімо, Маласю, наш час пройшов. Через рік тільки повернутись можна буде. Може тоді стрінуть нас як годиться, із зіркою та щедрівками... Он дивись, по нас вже йдуть!
До пари підійшов грубезний сивий Дідо в сірому вовчому кожусі. Важко дихаючи він посварився сухим жовтим пальцем та прохрипів:
– Оце тільки Час іще по вас не посилали! Чому так забарилися? І Старий Новий Рік десь заблукав, шукай тепер...
Парубок зняв смушеву шапку і ввічливо відказав:
– Не гнівайтесь, Діду. Він іще доволі молодий, ми не змогли його звідти забрати. Мабуть іще досі там стоїть та зітхає...
– Чи ж то мені й не знати! – суворо блимнув чорними очима старий. – І ви, свята, теж колись людьми були, тож і тоді жорстокість ваша не знала меж. Я не дивуюсь.
– Але в наш час не було такого, щоб кров невинних людей проливали воїни! – сміливо виступила наперед заплакала дівчина.
– Не було, кажеш? – дідо гірко посміхнувся. – А я добре пам`ятаю, як твоя праправнучка в розпачі перетворила ціле місто на купу попелу...І старі, і малі загинули жахливою смертю І, до речі, не повинні в тому, що її чоловіка за жадібність до золотого змія воїни на деревах роздерли... А ти не-було-каєш...
Дівчина з парубком стояли, винувато схиливши голови.
– Одвічна одержимість золотим змієм зудить в людях, виїдаючи яблуко серця зсередини та штовхаючи на гріх. – старий махнув рукою – Старий Новий Рік я піду й сам пошукаю! А вам п прийшов Час вам збиратись назад до Ирію, мерщій! – і дві стрункі постаті розтанули просто в морозному повітрі.
Кремезний старий похитав головою, зітхнув та повільно пішов у бік засипаної сніговим борошном Могили-Гончарихи, важко переставляючи ноги...
Цокотів зубами закутий у крижані лабети Донецьк. Там, де величний Сіргіс торкався рукавом кудлатого берега, на досі недекомунізованій вулиці імені Рози Люксембург, іще залишалися вцілілі будинки. Один з них сором`язливо блимав жовтими вогниками вікон, які на тлі брудно-сірого снігу здавалися загубленими слідами доброго дива, що давно забуло стежку до усього міста.
За столом сиділа невеличка родина – нестарі чоловік з жінкою та русяве дівчатко з іграшковими кроликом на колінах.
– Що тепер із будинком у Златоусівці робити будемо? Ніхто ж не купить, тай самі не потягнемо... – втомлене обличчя чоловіка схоже на беземоційну кам`яну маску.
– Мамо, а чого це дідусь із бабусею до нас так довго їдуть? – світлокосе дошколятко смикає похмуру жінку за чорну сукню. – Обіцяли на Старий Новий Рік приїхати, а вже дев`ятий день, як немає...
– Ось, доню, з`їж пиріжечка! – ковтаючи солоні краплини сліз, говорить мати. – Вони приїдуть, тільки дуже-дуже нескоро.
Щирий пронизливий погляд волошкових оченят сягає самого серця.
– Я так за ними скучила... А чому нескоро? Чому? – запитання важким молотом гупає просто в скроні, затьмарює зір, вибиває останній кисень з легень.
Що відповісти дітям, яким незрозумілі плакати з гаслами французькою? Яким просто хочеться, щоб їхні рідні були живі та поруч із ними під мирним небом... Дійсно, що?