У снах Перевертня
Нічне небо в темряві своєї розверстої пащі вишкірило зоряні ікла. Пізня година підморгує місячним оком, яке час від часу зникає в оксамитових килимах пошматованих хмар.
Сон чорною пантерою обережно підкрадається на м`яких лапах, готуючись до стрибка, і, нарешті, зривається з місця, хапає, збиває з ніг, занурює в невідомість... Сон...
Дивно: Я – молода кобилиця? Зараз...день? Ні, скоріше прозорий келих, переповнений в`язким молоком туману. Залпом випиваю густе, насичене сріблястою вологою повітря, і, радісно збрикуючи, пірнаю у білуватий, наче бавовняний світ. Копита зминають недоторканість трав’яних смарагдів, та, цілуючи сиру землю, підлітають, ніби на крилах...Мокро...По важким полям неба мчать такі ж сиві, як я, коні, а їхні дощові гриви оплітають мене водяними стрічками. Раптом дике іржання прокочується крізь горло і ...
Усе ще тягнеться ніч... Липкі очі відчиняють вікна назустріч темряві. Свідомість заспана і нетривка... Вітер ледве відчутно пестить смоляне пір`я, і знову на обрії майорить небаченим прапором Сон...
Я – русалка (?) з довгим волоссям кольору ночі – така звабливо –замислена – сиджу під вербою на березі, занурюючи раз по раз гребінь у розплетені коси. Річка дихає рівно, віддзеркалюючи блискучі мережива луски на хвості, вода зітхає-хлюпоче-зітхає...Довгі зелені віти купаються, переплітаючись із хвилями волосся, а пісня ллється, річка ллється, волосся ллється, час ллється, ллється...
Очі безжально розрізає перше сліпуче проміння, народжуючи початок величного Нового...
Сонячний серп повільно зростає, запалюючи небокрай і розбурхуючи свідомість. Ранок струшує останні краплини сонного напою ночі...Розправляю затерплі смоляні крила і злітаю з рук дерева, що прихистило на ніч, хрипким карканням вітаючи всесвіт...Адже я – ворона...