На швидкості
Поштовх - і колеса закрутились по асфальту. Сонце світить десь збоку, вітер б`є в обличчя і ти знаєш - більше нічого не треба. Розганяєшся. Яскраві смужки на колесах ледь не зливаються в одне, дорога петляє між будинками, а ти ні разу не тиснеш гальма. Нема потреби. Не зараз.
Оминаєш людей. Одні, ті, що йдуть у твому ж напрямку, деколи лякаються, деколи зляться і навіть можуть кинути кілька некультурних слів, інші не звертають на тебе ні найменшої уваги і рухаються у своєму ритмі. Зупиняєшся, чи, скоріше, пригальмовуєш тоді, коли люди закривають прохід і швидко теленькає твій дзвоник від руху великого пальця. Нервуєш, не знаєш, чому. Люди дають прохід, притискають до себе неслухняних дітей і ти ще не розганяєшся, слідкуючи, аби діти не бігли поблизу. Знаєш, що це їхня територія, цих людей, а ти по всім правам маєш їхати або на велосипедних доріжках, або вже на дорозі. Але зараз про це не думаєш - думаєш про шлях, куди прямуєш, і мимоволі промальовуєш карту в уяві. "Так! Саме туди..."
Завертаєщ вбік, переходиш дорогу і знову стаєш на рівний асфальт. 30 секунд - і ти знову мчиш на своїй найвищій швидкості. Це велосипедна доріжка, тут твої права. Мчиш - і знаєш, коли пригальмувати, знаєш, що асфальт буде бігти (десь з півгодини) через великий торговий центр і аж до тієї алеї, а після неї зверне вліво і обірветься перед приватними будиночками під озером. А тоді почнеться бита дорога, яка дасть знати про кожен свій камінець, що потрапив під колеса.
Але ти не зважаєш і на це - цю дорогу ти добре знаєш, вправно повертаєш педалі і з посмішкою помічаєш, що не втомлюєшся і маєш багато свіжих сил.
Переїжаєш міст. Не любиш їх, цих мостів, особливо на велосипеді - річка лякає завжди, хоч краплю, але дає страху досередини і це неприємне відчуття збиває тебе із звичного налаштованого ритму. Зупиняєшся. Сходиш з велосипеда і швидко прошмигаєш повз людей попереду. Швидше, швидше!
Міст нарешті закінчується і ти налаштовуєшся розігнатися. На ходу переключаєш передачу, і їдеш вже у невідомому напрямку. Так, знайома дорога скінчилась - почалась та, яка просила кілька днів поспіль дослідити себе. І ось - ти на ній.
Розігнатись виходить лише на трохи - шлях веде вгору і ти, в передчутті перешкоди, глибше вдихає повітря і мчиш вперед, щоб зробити контрольний ривок і спробувати пройти цю перешкоду. Не проходиш. Ноги різко болять і ти сходиш з велосипеда. "Більше кататись треба" - картаєш себе. З натяжкою минаєш гірку і знову накидаєшся на педалі.
Попереду дорога вужчає, будинки все частіше обступають тебе з обох сторін. Далі асфальт змінюється на щебінь, тебе трясе, але ти лише бачиш попереду рівну стежку і мчиш до неї. Будинки поволі рідшають і дерева вітають тебе попереду. Ліс вигулькує збоку різко і несподівано, а ти в`їжаєш у жадану прохолоду дерев. Насолоджуєшся раптовим холодом і вмить забуваєш про жахливу спеку там, біля будівель. Переключаєш передачі двічі і знову їдеш вгору. Ліс неквапом густішає і ти лише швидко вловлюєш вид на якусь високу будівлю. Зупиняєшся і ставиш велосипед. Підходиш, аби роздивитись висотку ближче. Усміхаєшся, розумієш, де ти зараз, і поволі проектуєш у голові дорогу назад.
Сідаєш на велосипед і рушаєш у тому ж напрямку, інтуітивно перелаштовуючись у правильний бік на поворотах.
Минаєш ліс. В лице вдаряє гаряче повітря і ти мимоволі відчуваєш спрагу. Одразу виїжаєш на асфальт і роззираєшся: "Точно! Цей в`їзд був тут..."
Мчиш по дорозі, розганяючись до шаленості. Гальмуєш, об`їжаєш припарковану автівку і знову мчиш.
На горизонті впізнаєш будинки, їдеш ще якийсь час прямо, поглядаючи на годинник. Міняєш передачу, з`їжаєш (чи, може, злітаєш?) з невеликої гірки, і втомлено спускаєшся з велосипеда, аби вибратись на горб. Сили лишилось лише на цю дорогу до знайомої оселі. Ноги відчутно болять, руки надто сильно стискають кермо, а сидіння стає якимось незручним.
Проїжаєш продуктовий магазин і завертаєш вбік.
Проминаєш будинки і врешті зупиняєшся перед своїм.
