Про допомогу ближньому
Люди гарно пізнаються в радощах. Ще краще – у складнощах. Ситуації, коли потребуєш підтримки – завжди були і є найкращим лакмусовим папірцем. Вони позбавляють ілюзій та проливають кристально-чисте світло на людину, яку ти знав. Як ти вчиниш, знаючи (здогадуючись чи достеменно), що твій товариш потрапив у халепу? Або йому просто зле й сумно? Вибереш не помічати, акуратно дистанціюєшся, поплескавши по плечу, або знайдеш в собі сили те плече підставити? Підставити – не лиш граючи у «вірного товариша», сплетаючи мереживо слів, притрушуючи крихтами псевдо-вчинків – а підставити на повному серьозі, віддаючись та віддаючи себе, якщо у тому є нагальна потреба. Знаєш, насправді, халепа того, хто поруч, є для тебе, як би то гучно не звучало – а золотою можливістю.
Можливістю відкриття й якнайповнішого розповсюдження сяйва твоєї душі. Можливістю, наступна яка може бути дуже не скоро. Не так часто нам надають шанс стати чарівником для когось іншого, зігріти й врятувати когось світлом своєї душі. Ті, хто змогли впіймати та відчути ту силу, яка надається опісля того, як хтось стає врятованим тобою – хапаються за ці шанси знов і знов, розуміючи як багато можуть втратити, раптом дистанціювавшись від чужої біди. Але для того поперше треба подолати страх. Бо то він змушує дистанціюватися, не помічати, не бачити. Страх втратити – енергію, час, гроші - все те, що начастійше треба добровільно покласти під ноги тому, хто потребує, покласти без найменьшої думки про якусь вигоду. Бо лиш тоді – спрацює. Лиш тоді, виклавшись на повну, не чекаючи на нагороду… ти дійсно не отримуєш нічого. Ані нагороди, ані – бува – простої подяки. У цю хвилину ти засмутишся. Подумаєш про несправедливість світу… і втратиш ще більше з того, що мав.
І лиш один невеликий шанс – знайти у собі величність і сміливість – сказати «дякую».
Дякую – тому, хто надав можливість проявити себе от таким дивовижним чином, чарівним чином. Дякую – і у світлі цих слів раптом бачиш себе зовсім іншого.
Мужнього й сміливого.
І такого красивого…
Знаєш, такого красивого…
Яким не був досі.
І сильного.
Дуже сильного, того, чиєї сили вистачить ще не на один такий вчинок.
А раніше ти це про себе не знав. Не знав – бо й справді був іншим. Без цієї сили в долонях, без цієї краси у серці. Вона проросла, бач. Проростала у процесі твоїх діянь для іншого.
А зі словом «дякую»…
Вона розквітла.
Це відтепер – ти. Милуйся, бо справді є чим.
