Про щастя
Якось на сторінках Інтернету потрапив мені на очі вірш. Навіть не вірш, а так, миттєва світлина буття, спогад про минуле і майбутнє водночас. Подумалось, що ті рядки писані зрілою людиною з чималим життєвим досвідом. Та, як з’ясувалось, автор того вірша Аля Кудряшова, якій на той час виповнилось ледве 19 років. На інтернет-сторінках вона знана під ніком Izubr.
Кажуть: музика - то мова спілкування з Богом. Як на мене – поезія також, якщо вона, звичайно, поезія. Не вважаю себе поціновувачем поетики, але в тих римованих рядках мене щось таки добряче зачепило за живе, витягло на світ Божий напівзабуті спогади далекого дитинства і, не менш далекої, юності.
*****
Мама на даче, ключ на столе, завтрак можно не делать. Скоро каникулы, восемь лет, в августе будет девять. В августе девять, семь на часах, небо легко и плоско, солнце оставило в волосах выцветшие полоски. Сонный обрывок в ладонь зажать, и упустить сквозь пальцы. Витька с десятого этажа снова зовет купаться. Надо спешить со всех ног и глаз - вдруг убегут, оставят. Витька закончил четвертый класс - то есть почти что старый. Шорты с футболкой - простой наряд, яблоко взять на полдник. Витька научит меня нырять, он обещал, я помню. К речке дорога исхожена, выжжена и привычна. Пыльные ноги похожи на мамины рукавички. Нынче такая у нас жара - листья совсем как тряпки. Может быть, будем потом играть, я попрошу, чтоб в прятки. Витька - он добрый, один в один мальчик из Жюля Верна. Я попрошу, чтобы мне водить, мне разрешат, наверно. Вечер начнется, должно стемнеть. День до конца недели. Я поворачиваюсь к стене. Сто, девяносто девять.
*****
Про що ці рядки, сам себе запитую? Вони про щастя собі і відповідаю. Так, так, саме про щастя, про звичайнісіньке щастя. Щастя, що не пов’язане з будь-яким матеріальним благом, щастя, що живе саме по собі, яке і шукати не потрібно, бо воно кругом.
Чи був яколись щасливим, озираюся назад? Найбільше щастя було саме в дитинстві. Достатку не було, а щастя було. Воно проступало скрізь: у сонячному, вицвілому від літньої спеки, небі, в запахах свіжоскошеної трави і житнього, тільки із печі, хліба, холодному, вологому носі дворняжки Жульки, котрий, від надлишку почуттів, пнеться, раз-пораз, нахабно цілуватись.
А ще пригадалась неширока річка, що прудко витікає з-під шлюзу маленького водосховища. Далі вона кількома рукавами, між облизаними водою і часом, величезними гранітними валунами, несе свої води ген, аж до Південного Бугу.
На одному з тих каменів – я, десятилітній, з коротким, із рівного річного пагінця ліщини, вудилищем, до якого прив’язаний шматок дорогоцінної жилки. Не вощеної котушкової нитки, а справжньої прозорої і тугої магазинної волосіні. Тою ліскою ми, сільські хлопчаки, розживались в обмін на старе ганчір’я і залізяччя у подорожнього лахмітника. До жилки прив’язаний справжній кований гачок з борідкою і саморобний, виструганий власноруч із сухої кори вікової верби, поплавок.
В швидких водах Ікви (так звали річку) водились зелено-смугасті окуні з чевоногарячими плавцями. Найбільші з них ловились на хвостик річкової малявки, котру ми, босонога ватага хлопчаків, ловили в сумерековому нутрі шлюзу, в вищерблених приямках його бетонного поду.
Окуні були швидкими і проворними, потрібна була неабияка вправність, щоби не дати спритнику чкурнути під камінь, бо тоді доводилось роздягатись і лізти в холодну воду, задля порятунку єдиного гачка.
В дитинстві щастя зовсім поруч: досить вранці, зі сну, розплющити очі і ти одразу, з головою, поринаєш в нескінченний, повний пригод і несподіванок, незвіданий світ, який так радісно відкривати разом із друзями. В той світ немає вороття і те є найбільшою загадкою буття, бо ж кожному колись довелось бути дитиною. Видно та путь у доросле життя є дорогою з одностороннім рухом. Хіба лише в поодинокі миттєвості прозріння, або уві сні, випадає рідкісна нагода доторкнутись до кипучого буяння радості і щастя, котрі є самим єством і суттю буття маленької людини.
І знову плин часу, безмовний і невпинний…
*****
Мама на даче. Велосипед. Завтра сдавать экзамен. Солнце облизывает конспект ласковыми глазами. Утро встречать и всю ночь сидеть, ждать наступленья лета. В августе буду уже студент, нынче - ни то, ни это. Хлеб получерствый и сыр с ножа, завтрак со сна невкусен. Витька с десятого этажа нынче на третьем курсе. Знает всех умных профессоров, пишет программы в фирме. Худ, ироничен и чернобров, прямо герой из фильма. Пишет записки моей сестре, дарит цветы с получки, только вот плаваю я быстрей и сочиняю лучше. Просто сестренка светла лицом, я тяжелей и злее, мы забираемся на крыльцо и запускаем змея. Вроде они уезжают в ночь, я провожу на поезд. Речка шуршит, шелестит у ног, нынче она по пояс. Семьдесят восемь, семьдесят семь, плачу спиной к составу. Пусть они прячутся, ну их всех, я их искать не стану.
Мама на даче. Башка гудит. Сонное недеянье. Кошка устроилась на груди, солнце на одеяле. Чашки, ладошки и свитера, кофе, молю, сварите. Кто-нибудь видел меня вчера? Лучше не говорите. Пусть это будет большой секрет маленького разврата, каждый был пьян, невесом, согрет, теплым дыханьем брата, горло охрипло от болтовни, пепел летел с балкона, все друг при друге - и все одни, живы и непокорны. Если мы скинемся по рублю, завтрак придет в наш домик, Господи, как я вас всех люблю, радуга на ладонях. Улица в солнечных кружевах, Витька, помой тарелки. Можно валяться и оживать. Можно пойти на реку. Я вас поймаю и покорю, стричься заставлю, бриться. Носом в изломанную кору. Тридцать четыре, тридцать...
*****
Сонце, небо, липнева спека, канікули після першого курсу, я на копиці сіна посеред двору, у яблуневій тіні. Поруч мене дрімає Діна, гарна чорно-ряба кішка. Кілька років тому, кошеням-підлітком, сам підліток, упіймав її на околиці села, коли проїжджав стороною на велосипеді. Довго ганявся по картопляному полю за виводком однакових кошенят-близнюків на чолі з мамою-кішкою. Врешті-решт упіймав таки одне і той дикун влаштував відчайдушний спротив, подряпавши мені до крові обидві руки. Два дні поспіль кошеня тужило, забившись під диван, не звертаючи найменшої уваги на мисочку з молоком, та згодом змирилось з долею і, врешті-решт, визнало мене за свого.
Лежу горілиць, в одній руці книжка, інша глибоко у сіні. Мимоволі рухаю занімілими пальцями руки – Діна зацікавлено скошує свої зеленаві очі в напрямку джерела шуму. Уже навмисне шкрябочу вказівним пальцем ще і ще. Діна немов струна - мабуть думає, що то миша, потішаюсь. Раптом вона блискавично, по плече, засовує свою лапу у сіно і усіма своїми гострими пазурами впивається в мій палець, як те вона робила, коли за шкірку витягувала із нірки крота, коли той, забувши про обережність, вивершував на городі свою фінальну гірку.
Воно ще було зовсім близько, те щастя. Потрібно всього, лишень, зробити невелике зусилля, щоб дотягтись до нього рукою. Але вже і просинатися стає дедалі важче і думки по тому вже не такі радісні і світлі – я дорослий!
*****
Мама на фотке. Ключи в замке. Восемь часов до лета. Солнце на стенах, на рюкзаке, в стареньких сандалетах. Сонными лапами через сквер, и никуда не деться. Витька в Америке. Я в Москве. Речка в далеком детстве. Яблоко съелось, ушел состав, где-нибудь едет в Ниццу, я начинаю считать со ста, жизнь моя - с единицы. Боремся, плачем с ней в унисон, клоуны на арене. "Двадцать один", - бормочу сквозь сон. "Сорок", - смеется время. Сорок - и первая седина, сорок один - в больницу. Двадцать один - я живу одна, двадцать: глаза-бойницы, ноги в царапинах, бес в ребре, мысли бегут вприсядку, кто-нибудь ждет меня во дворе, кто-нибудь - на десятом. Десять - кончаю четвертый класс, завтрак можно не делать. Надо спешить со всех ног и глаз. В августе будет девять. Восемь - на шее ключи таскать, в солнечном таять гимне...
Три. Два. Один. Я иду искать. Господи, помоги мне.
*****
- Промайнуло життя, як батогом цвьохнуло – буденно мовив мій дід, коли ми сиділи з ним на перелазі біля хати. Я курив, він же просто відпочивав в перерві між роботою. В свої 85, дід приїхав на велосипеді за 5 км. із сусіднього села, щоб допомогти мені полагодити штахетник. Завзято пірнав під латами, а коли я йому запропонував вгомонитися – відповів:
- Е-е-е, синку, як зупинюсь - вважай і помирати прийшов час. Дід помер за рік у віці 86 років. Пішов з життя, як і жив - тихо і спокійно. Просто одного разу, вранці, взяв і не прокинувся.
А зараз і я про те саме. Пролетіли роки і вороття немає. Щастя з року на рік маліло все і маліло, як отой відомий шматок шкіри і, з часом, зменшилось до майже непристойного розміру. Якось запитав маму, яка за свій довгий вік пережила голодомори 33 і 47 років, каторжні роботи 41 - 45 р.р. на заводах Німеччини і інші напасті, чи була вона коли-небудь щасливою. Вона трохи помовчала, а потім стиха відповіла: - Я вже не пам’ятаю… От і пишу - поки пам’ятаю.
Зараз те щастя я примічаю в своїх малих внуках. Воно вирує в них, щедро проливається через вінця і в ньому я віднаходжу частку і свого далекого, з роками забутого, щастя.
Одне я знаю достеменне: Творець всього сущого, котрий так доладно пронизав найтоншими зв’язками Світобудову, таки знав що робив, коли по образу Своєму і подобі, виліпив останнє своє творіння.
Ми всі родом з дитинства, із щасливого дитинства, і колись ми у ньому обов’язково зустрінемось знову. Але то має бути вже зовсім інша розповідь.
Господи, допоможи нам…
