Інь і ян

Давно це було – акурат наприкінці перебудови. Тільки-но з гучним тріском завалилася залізна завіса і заіржавлені двері у світи широкі зі скреготом стали потроху прочинятись. Ось тоді-то у киянки Марини, дружини мого приятеля, в далекому Сан-Франциско віднайшлася рідня, та ще й неабияка, а зі знаного роду Ігоря Сікорського – всесвітньовідомого конструктора літаків і гвинтокрилів – уродженця славного града Києва. Щоправда про те свояцтво в родині Марини знали давно, та який з того був зиск! Це все одно, як достеменне знати, що десь далеко-далеко, на одній з планет жовтого карлика Тау в сузір’ї Кита, мешкають подібні нам істоти, живуть собі, радіють, мучаться, страждають, а нам до них зась. Ну знаємо! І що з того, коли між нашими світами парсеки і парсеки холодної пустки міжзоряного простору, де навіть радіохвилі губляться не подужавши і малої частки тої безодні. Так і тут. Є та Америка, чи її нема – яка в тому різниця! Аж гульк, зненацька, як у нас те завше трапляється, грянула "перестройка"! Пішов обмін телефонними дзвінками – слово за словом, Марині зробили виклик і зазбиралася вона до поїздки на далекий континент. А, щоб не надумалось їй, бува, залишитись там назавжди, чоловіка разом із сином, в кращих традиціях Союзу, до Штатів не пустили.

В ті далекі часи літаки з України напряму до Америки не літали, тож добиратись доводилось манівцями через столицю братніх народів – Москву. Родіна продовжувала тримати все під невсипним контролем. Спакувала Марина торби таким-сяким збіжжям: сувенірами, костюмами - нарядами, парою палок сухої ковбаси в дорогу та й подалась на потягу до столиці. І хоча квитки до Фриско були куплені заздалегідь, щоби описати усі Маринині поневіряння, доки вона не втрапила на борт до Нью-Йорку де мала пересісти на літак в напрямку Сан-Франциско, потрібен ще той талант. Та що б там не було літак, незабаром, злетів і взяв курс до Європи, потім, після кількох посадок у Старому світі, продовжив свій шлях далі, через Атлантику, до незвіданої, а від того ще більше страшної, Америки.

Та все ж, рано чи пізно все погане закінчується і починається ще гірше, бо після кількох годин польоту літак благополучно приземлився в аеропорту Нью-Йорка і перед Мариною постала дійсність, яка знаходилась поза межами її уяви. Іван Васильович втрапивши до квартирки московської багатоповерхівки перебував, далебі, чи не в кращому стані. Куди йти, що робити, де шукати багаж – про те Марина навіть і не здогадувалася. Кругом неї сновигала багатотисячна, багатомовна юрба і в тому багатоголоссі вона не могла відловити жодного рідного слова. Гігантські табло відсвічували англійською, гучномовці щохвилинно зригували інформацію теж, мабуть, англійською (в школі Марина вивчала, нині геть забуту, французьку. З англійської Марина встигла вивчити кілька куцих фраз, на кшталт: "сенк ю вері мач", чи "ай донт андестенд"). Час невблаганно спливав, Маринин літак от-от мав відлетіти, а що робити далі вона навіть не уявляла. Тож після багатьох невдалих намагань хоч якось прояснити ситуацію, Марина вдалась до останнього аргументу – сіла і розплакалась.

*****

У природі, треба сказати, часто-густо існує внутрівидова взаємовиручка, ба - навіть співчуття до співбрата, що конче потребує захисту чи допомоги. Пригадую як ми, з малими сином і дочкою, підібрали якось на вулиці жовтороте горобеня і, наразі, перед нами постало нагальне питання відносно харчування нашого бранця. Оскільки, в ті давні часи про Інтернет, який знає все, можна було тільки мріяти, у виборі раціону довелось покластись лише на власні фантазії - вкладали в його широко відкритий, з жовтими заїдами по кутиках рота все, що було під рукою: хлібні кульки, варену пшонку, навіть мух і комарів, яких ми усією сім`єю ловили на стінах. Горобець поглинав увесь той конгломерат з превеликим задоволенням так, що за кілька днів став пробувати крила і, час від часу, робив спроби, на превелику радість малечі усістись на плече. Пташа на деякий час стало для них маленьким пухнастим щастям і діти подовгу обмірковували деталі тої миті, коли змужнілу птаху винесуть надвір, щоби вернути її назад у рідну природу. Але одного недоброго ранку ми знайшли горобченя мертвим. Та подія відгукнулась мені легким докором сумління, для дітей обернулася чималою трагедією, а для пташати апокаліпсисом усього сущого, невиконанням даного йому Богом призначення. За кілька днів, як навмисне, під час чергової прогулянки по парку, нам знову нагодився ще один жовторотик. Аби той пуцьвірінок не дістався якомусь бродязі кошачого роду на сніданок, довелось і цього бідака, на вмовляння дітей, забрати на пансіон додому. Після ґрунтовного маркетингу ідей на подальше утримання постояльця, перемогла найбільш проста і, як показав подальший перебіг подій, найбільш здорова і малозатратна. Пташеня, за відсутності клітки, посадили в металевий садок для риби і перекинули його на шворці через решітчасті перила балкону. Наш жовторотий герой одразу зарекомендував себе з найкращого боку – став вимогливо верещати так, що незабаром з усієї округи злетілось добрий десяток одноплемінників нашого бранця. Ми мали нагоду з вікна квартири спостерігати, як одна за одною горобчині, учепившись тоненькими лапками-прутиками за сітку садка, запихували до роззявленого рота горобеняти різноманітні смаколики. Тож уже за тиждень-півтора вилюднілого, майже дорослого (не побоюсь цього слова) горобця ми, дружною компанією, винесли надвір. Син розтулив долоньку і підкинув нашого підопічного невисоко у повітря і той, натужно махаючи ще зовсім слабкими крильцями, став потроху набирати висоту та, за кілька десятків метрів від нас, поважно плюхнувся на гілку каштана і негайно зайнявся звичною справою – гучно і вимогливо зацвірінькав, спонукаючи одноплемінників жіночої статі до належного і своєчасного виконання свого материнського обов’язку.

- Такий не пропаде – коротко резюмував успішний акт злуки з дикою природою найбільш поширеного представника міської фауни, син.

*****

Мабуть і в здорових соціумах також існують подібні взаємовідносини, бо незабаром до Марини потроху став підтягуватися різномастий люд. Та на усі їхні численні розпитування, Марина спромоглася відповідати єдине, що в ту критичну мить спливло в пам`яті з англо-російського розмовника: "Ай донт спік інглиш", час від часу, все більш упевнено товкла Марина, у якої всі спроби знайти в розмовнику більш принагідні англомовні словосполучення, успіхом не увінчались. В ті часи поширеність наша по планеті ще не була такою катастрофічною, якою вона є нині і в усьому гурті, що зібрався навколо Марини, на разі, не знайшлося жодної людини, яка висловила хоча б здогад про національну приналежність нашої героїні. Невдовзі до справи долучились ще й декілька працівників аеропорту і, коли число рятувальників, врешті-решт, перевищила критичну масу, один молодий хлопець, водій електрокара запідозрив, що мова якою говорить незнайомка – російська. Він її чув від свого дідуся-емігранта, який осів у Штатах ще з часів громадянської війни в Росії. Незабаром, дуже гордий покладеною на нього місією хлопчина, зателефонував з телефону-автомату дідусеві, що на той час проживав в одному провінційному містечку неподалік Нью-Йорку. Зв`язатись, на щастя, вдалось одразу і коли дідусь, зрештою, второпав чого від нього хочуть – трубку передали Марині і вона, вперше за багато годин, отримала змогу говорити рідною мовою. Правда, хто з них зрадів більше – то ще питання, бо наш дідусь, після того як померла його дружина не розмовляв російською вже багато місяців і перші кілька хвилин тільки те і робив, що розпитував про життя-буття колишньої Отчини. Коли бурхлива радість від спілкування з обох сторін увійшла в стале русло, Марина в деталях повідала співрозмовнику про свою біду, а затим передала трубку внуку і той, на протязі тривалого часу, зрідка перериваючи розмову короткими запитанням, вислуховував англомовну версію Маринчиних поневірянь на чужині. Потім він, так само довго, переказував зміст почутого жіночці у форменій сукні, а та, далі, по телефону доповіла ще комусь і пішло-поїхало . Марину відвели в якийсь високий кабінет, де на неї вже очікував перекладач. Незабаром їй забронювали місце на інший літак до Сан-Франциско, а оскільки той прилітав раніше від Марининого, бо летів без проміжних посадок, подзвонили родичам і попередили їх про зміну рейсу. Потім довго вибачались перед Мариною за незручності і моральні збитки, переконуючи її, що то їхня пряма провина, що вони повинні були передбачити подібний розвиток подій, подумати, подбати і т. д. і т. п. Зрештою, Марині виділили із складу працівників аеропорту провідницю, яка надалі ні на крок не відходила від неї, аж поки не посадила свою підопічну в літак на її законне місце. Отакий вийшов, зрештою, хепі-енд по-американськи.