Серафим

От і край – далі дороги немає. Я на краю урвища. Провалля протягнулося на два боки ген, до самісінького горизонту. Озираюсь. Сіре, низько нависле над землею, небо, під ним, скільки сягає око, випалене зчорніле пустище і лише деінде видніються поодинокі штурпаки обгорілих дерев. Відчуваю як хтось лютий і нещадний, ніби саме зло, йде назирці по моєму сліду. Іде давно, неспішно і невтомно, не полишаючи мені найменшої надії на порятунок.

А по той бік прірви квітуча, осяяна сонцем земля. Там мирно бродять дикі звірі: сині буйволи, вогнегриві леви… Вона зовсім близько – земля обітована, всього за якихось десяток-півтора метрів, жадана і, водночас, така далека. І розуміння, її від мене відділяють не метри – відстань довжиною в життя. Обережно, аби не зірватися, зазираю за край урвища і, одразу, з жахом відсахуюсь. З його глибини в обличчя мені дихає темрява, холодний хитлявий морок. А ще відчуття – то не просто безодня, в ній сутність, страшна як сама вічність. Відчай і безнадія паралізують рештки волі. Під ногою зривається камінь. Вслухаюся, щоб почути звук його падіння. Тиша…

Обертаюся. Ось він - мій мучитель. Закута в чорний лискучий панцир, майже у два людські зрости, потвора чимось нагадує гігантського богомола. Та все-таки у її поставі є щось і від людської подоби; від чого та почвара видається ще страшнішою. Її передні кінцівки закінчуються двома кривими, з гострими зазубнями, мечами.

- Господи, допоможи, допоможи…, – тихо шепочу неслухняними губами подобу молитви без найменшої надії на відповідь, бо раптово, як прозріння, приходить усвідомлення власної причетності у нинішніх своїх лихоліттях. То Я залишив по собі оте попелище. Я породив, випестував і викохав те страховисько. Саме Я, і ніхто інший. Я спустошив зелену діброву, куди мене, немовлям-нетямою, здмухнув з долоні лагідним подмухом Хазяїн саду, аби я доглядав його, плекав і леліяв скільки стане талану і сили. Нині настав час звітувати.

«Богомол», спокволу, усвідомлюючи мою цілковиту безпорадність, метр за метром наближається до мене, немовби смакує кожну наступну мить неминучого фіналу.

- Господи – прости. Прости за все! Прости, якщо можеш простити – з запізнілим каяттям похапцем продовжую нашіптувати слова нехитрої молитви.

Зненацька мій переслідувач зупиняється як укопаний, бо поміж нами, невідь звідкіля, виростає висока, у світлих одежах людська постать. В руках у «Світлого» довгий блискучий двосічний меч. На мить противники завмирають у мовчазному протистоянні. Допомогти своєму захиснику я не в силах, та усім серцем бажаю йому перемоги. А ще мене осяває здогад, навіть не здогад, розуміння - його поява тут невипадкова. Він тримає бій саме за мене, замість мене, він робить те, що я мав зробити багато років тому сам, поки те чудовисько було ще зовсім крихітним і вразливим.

«Богомол» атакує першим, та «Світлий», спритно ухилившись від разючих ударів його ятаганів, блискавичним випадом наскрізь пронизує мечем свого супротивника. І той, несподівано, розсипається на друзки і пилом опадає на обгорілу землю. Тої ж миті за плечима мого захисника розкриваються два райдужних напівпрозорих крила. До того ж, як мені здалося, він помітно додав у рості.

Несподівано з боку темного неба, на «Світлого» чорною блискавкою падає новий ворог. Він чимось подібний до свого попередника, але все-таки інший та й ростом значно перевершує «Богомола». Бій поновлюється. «Світлий» трохи поступається своєму супротивнику силою, але бере своє за рахунок надзвичайної швидкості. Двобій стає все більш запеклим та, зрештою, моєму поборнику вдається відправити примару услід за першим своїм супротивником. «Світлий» знову помітно побільшав і за його спиною, трохи нижче двох попередніх, з’являється нова пара яскравих напівпрозорих крил.

Ця перемога увінчується появою третього монстра. Він набагато більший і страшніший від обох своїх попередників. Майже фізично відчуваю страхітливу і злу силу яку той випромінює. Та «Світлому», здається, почуття страху незнайоме і він без вагання, вступає у новий двобій . Його меч, раз-у-раз, зі скреготом ковзає по броні потвори. Час від часу він і сам пропускає зустрічні удари суперника, та, не зважаючи на чисельні рани, не відступає назад ні на крок. Молюся і, внутрішньо, усіма силами, намагаюсь підтримати свого захисника.

Нарешті меч «Світлого» з гучним хрускотом пробиває броньовані лати чудиська. Затим він, різким порухом, знизу уверх, розпанахує свого противника навпіл. Із нутра того вихлюпується густе чорне течиво і за мить, на поверхні землі від нього залишається лише невеличка ковбаня темного слизу. Мій рятівник знову добавляє у рості і в нього за спиною вистрілюють ще два легких прозорих крила. Хочу подякувати йому за своє спасіння і не знаходжу потрібних слів… Раптово світлий воїн обертається до мене; я пильно в нього вдивляюся, та риси його обличчя зостаються незримими. Ясний обрис мого спасителя поволі розмивається і, раптово, він щезає - зненацька, як і появився.

Спустошливу напругу змінює неймовірне полегшення, так, нібито тільки зараз, скинув з плечей важенну ношу, яку носив, не помічаючи того, усе свідоме життя. А ще серце повнить щось, незвіданої природи, радісне і світле - як тоді, коли тобі вибачають невиправну провину, прощення якої не сподівався.

- Що далі? Що я маю робити далі? – розгублено запитую невідь у кого.

- Іди. Просто іди. Йди і не озирайся. У тебе є ще одна спроба – скоріше відчуваю аніж чую відповідь на своє запитання.

Наразі над урвищем перекидається неширокий прозорий місток і я, без вагання, біжу по ньому над прірвою, прямо у сонячне світло і там знеможено, розкинувши в сторони руки, падаю горілиць у духмяну, шовкову, нагріту лагідним літнім сонцем, траву. Бачу як наді мною, в безкрайній блакиті неба, розпроставши широкі крила, вільно парить золотий орел.