29.01.2017 23:11
for all
215 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Анатолій

Так просто

Раз, добром зігріте серце - вік не охолоне...

Вона стояла посеред вітальні старенька, зморщена, легка немов пір’їнка, опираючись обома руками на палицю, стояла мовчки з тривогою вдивляючись мені в очі і тільки зрідка повторювала стиха: "Не залишай мене… Не покидай…" Як міг утішав. Казав, що залишаю ненадовго, що скоро мене змінять, що у мене лекція і на мене чекають, та все марно. Вона мені на вірила: не вірила, що ненадовго, що от-от прийде заміна, що їй зовсім трохи залишатися одній… Вона не вірила, і я те бачив, жодному моєму слову. І хоча ті прощання час від часу повторювались, я ніяк не міг до них звикнути і, всяк раз, мене не полишало гнітюче відчуття провини і навіть зради. Квапливо, ніби втікаючи, прощаюсь, зачиняю за собою важкі вхідні двері і рипучим розбитим ліфтом опускаюся донизу.


Надворі дістаю з нагрудної кишені сорочки заздалегідь, саме для цієї миті, припасену сигарету (вже кілька років майже не палю), швидко припалюю, жадібно затягуюсь. Ясно, холодно і вітряно. А вранці було ще зовсім тепло - напочатку жовтня стояла незвично тепла для цієї пори погода і більшість люду були одягнуті зовсім по-літньому. Тож зараз я порадів, що перед виходом з дому здогадався кинути до сумки легку вітрівку.

Вечоріло, сонце багровим колом вповзало у сиву заволоку, що вузькою смугою затіняла горизонт за кільцевою дорогою. Несподівано скоро, як для цього часу, за високими кущами, що густо проросли на повороті дороги, промайнув жовтий силует маршрутки. Моя – вона тут тільки одна і ходить. Поспішно захлинаюсь останніми кількома затяжками, кидаю недопалок до урни і заходжу у затишне, нагріте сонцем, нутро автобуса. Всередині майже порожньо і незвично тихо. При вході даю водію, що розмовляв по телефону, десятку, сідаю на вільне, біля вхідних дверей, місце й знову поринаю у безрадісні роздуми.


- Я вам здачу дав? – немов крізь пелену долинає до моєї свідомості голос водія.

Запитання було викладене спокійно і буденно, без усякої, мабуть, кривої думки, та мені чомусь захотілось долучити, у якості свідків своєї добропорядності, старожилів маршрутки. Водій, не переймаючись моїми комплексами, відрахував належну здачу, зачинив двері і автобус повільно покотився далі. З несподіваною для себе симпатією придивляюсь до хазяїна маршрутки: просте, спокійно-доброзичливе обличчя п’ятдесятилітньої людини, упевнені рухи, тихий неквапливий трохи стомлений голос.


З наростаючою цікавістю спостерігаю за його, загалом невластивими для водіїв маршруток, діями: ось він завбачливо зупинився біля напівстертої «зебри», щоби пропустити молоду пару, що давно вже стояла на краю тротуару, тримаючи за руки років 4-5 дівчинку, не наважуючись перейти, запруджену автомобілями, вулицю. Чоловік при цьому повернувся в наш бік, вдячно змахнувши водію вільною рукою. Ось знову автобус завчасно зупинився перед світлофором, який підморгував нам своїм зеленавим оком, заохочуючи без зупинки проскочити перехрестя.


Салон поволі заповнювався людьми і скоро вони своїми постатями закрили об’єкт мого спостереження.

Враз я почув, як молодий хлопець, що стояв неподалік, попросив водія зупинитися, та автобус поминув зупинку не знижуючи швидкості. Моя була наступною і я неспішно піднявся зі свого місця і став поволі протискуватися до виходу.


- Я вас просив зупинитись біля поліклініки! - знову пролунав роздратований голос хлопця і я налаштувався вислухати класичний дует у виконанні водія і пасажира, що-небудь на кшталт: "Голосніше треба було казати (раніше, загодя і т. ін.)", свідком якого доводилось бути не раз, але того, що сталось аж ніяк не очікував. Якби тої миті вдарив грім, моє здивування було б меншим аніж тоді, коли почув у відповідь спокійне:


- Вибачте, я запитував, ви мене мабуть не почули. Зараз поверну гроші. Хлопець помОвчав. Все ще маючи надію, що то всього лише добре продуманий піархід, уважно продовжую спостерігати за подальшим перебігом подій. Але моїм сподіванням не судилося збутися - на зупинці водій протягнув потерпілому гроші і ще раз стиха вимовив:

- Вибачте. Хлопець трохи знічено відповів:

- Не треба, не треба, нічого страшного - прогуляюсь трохи - і прожогом вискочив із автобуса. Я вийшов слідом і ми розійшлися з ним у різні боки.

Я прямував вулицею з відчуттям нежданого спокою і надії та ще чогось, незвіданої природи - теплого і світлого. А ще, думалось мені, оті кілька свідків нинішньої події, можливо сьогодні також не скористаються слушною нагодою відповісти комусь злом на зло.


Осінь 2011 р.

Публікації: Анатолій

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 28.05.2017 23:56  Каранда Галина => © 

дуже приємно, коли люди повертаються!) 

 28.05.2017 23:55  © ... => Каранда Галина 

Thank you very much!
Вибачаюсь за затримку з відповіддю. Давно не забігав на сайт. 

 13.03.2017 15:17  Каранда Галина => ©