Інь і ян

І вже заодно пригадалась зовсім інша історія, ще більш древня і то вже цілковито місцевого розливу. Це було тоді, коли…

… була графа в анкеті п’ята, 

коли ходили в фартухах дівчата, 

коли не все впиралося в бабло, 

коли були альбоми, а не блоги, 

дівчата соромились брити ноги, 

от тільки Інтернету не було.

І трапилась вона виключно за браком інформації, якою нині вщент переповнена світова павутина.

Цю історію повідала мені моя дружина, Лєна. Та, щоб зрозуміти подальший перебіг подій, варто згадати те, що їм передувало. Дружина, потрібно сказати, є стопроцентною росіянкою. Ну так вже вийшло - в ті давні часи, в такій важливій справі як одруження, на подібний дрібний ґанж нареченої ніхто на звертав особливої уваги. Правду сказати в Росії вона прожила тільки перших 3 роки, бо після смерті дружини, її батько в Казахстані, де він працював в геологорозвідці, одружився вдруге, забрав Лєнку з собою і почалось у малої нове кочове життя, а коли їй виповнилось 15, сімейство у складі вже 5 чоловік поселилось в одному з містечок Донбасу. По закінченню школи, Лєна, не звабившись перспективою провінційної домогосподарки, подалася до Києва, де згодом і поступила до одного зі столичних ВУЗів. Батько невдовзі помер, стосунки з мачухою, і до того не вельми добрі, нині завмерли на відмітці "0". А в Оренбургу в батька залишилось дві сестри і брат, з якими Лєна не бачилась жодного разу. Якось, набравшись духу, написала Лєна їм листа, отримала відповідь; найді страшенно зраділи і уклінно просили приїхати погостювати, особливо напираючи на те, що вирішення фінансових проблем, пов’язаних з проїздом в обидва боки, вони беруть на себе. То ж по закінченню першого, а потім і другого курсів, частину канікул Лена проводила у далекому Оренбургу у численному та розвеселому товаристві кузин і кузенів.

І цього літа Лена теж зібралася у звичний вояж. Прямого рейсу з Києва до Оренбургу на той час не було. Треба було потягом їхати знову ж таки до Москви, а вже там, після реєстрації в міському аеровокзалі, пасажирів, зазвичай, спецрейсом автобуса відвозили прямо до літака.

Оскільки літак до Оренбургу відлітав після півночі, день Лєна провела вельми продуктивно: відвідала Третяковку, побродила по Арбату, з’їла кілька порцій морозива, випила філіжанку кави з тістечком, тим самим значно підірвавши свій, і так вельми скромний, бюджет і після 20-ї години, зрештою, добулась до аеровокзалу. Всередині було несподівано малолюдно, тож вільготно вмостившись в одному з крісел, Лєна добивала чергову порцію морозива, почитувала куплений у місті журнал "Екран", знічев’я роздивлялась по боках в очікуванні довгожданої інформації про реєстрацію. Час спливав, та з гучномовця, до якого зі зростаючою тривогою прислухалась Лєна, довгоочікувана об`ява так і не злітала. З недобрим передчуттям вона, уже в стані легкої паніки, метнулась до довідки і тут, о жах!, її ошелешили звісткою про те, що реєстрацію на рейси в аеровокзалі давно відмінили. Звідси, правда, автобуси в Домодєдово таки бігали, та наступний відправлявся більш ніж за годину. Про таксі можна було і не мріяти, бо грошей Лєна в дорогу взяла (о легковажна молодість!) всього нічого і після легкодумних витрат, в її гаманці залишились трохи більше 5 рублів. Коли вона, врешті-решт, добралася до аеропорту, реєстрація на рейс давно завершилася і її літак тої миті пробігав по злітно-посадковій смузі.

Ось тут і почалися Лєнині поневіряння. В довідковому бюро їй напряму сказали, що виправити вже нічого неможливо і їй варто купити новий квиток на наступний рейс. Коли вона зі сльозами повідала про те, що грошей на квиток у неї нема, оператор довідки, щоби здихатися нежданих клопотів, направила постраждалу до якогось віконця, звідти її відфутболили далі, потім ще і ще, аж поки, зрештою, вона не втрапила до кімнати чергового по аеропорту, де вкотре виклала свою сумну історію. У відповідь Лєна знову вислухала щирі запевнення, що зараз вони їй нічим допомогти не можуть, дали рекомендації, що в дорогу потрібно брати на всяк випадок достатньо грошей, що потрібно бути дуже уважною, бо всяке може трапитись – самі знаєте і т. п. Зрештою їй порадили дочекатись ранку і випробувати щастя у більш високих кабінетах, хоча і прозоро натякнули - шанси на успіх у неї вельми примарні. Пробігавши півночі, стомлена і розшарпана Лена під ранок, зрештою, впала в залі очікування на вільне місце і тут вже дала волю сльозам. Не можна сказати, що оточуючі проявили повну байдужість до її сліз. Зо два рази до неї підходили сердобольні, літнього віку, молодиці; уважно вислуховували її історію, цокали співчутливо язиками, похитували скрушно головами, радили звернутись туди, куди Лєні вже багато разів радили звертатися інші доброзичливці, та ішли собі геть. Треба було перед вирішальним днем хоч трохи поспати, але сон, як на зло, не йшов. В напівдрімоті злинуло ще кілька тривожних годин.

З 9-ї ранку Лєна почала обхід вікон і кабінетів заново. І знову ті ж самі нескінченні пояснення, знову сльози і, врешті-решт, коли вона зрозуміла, що їй ніхто допомагати не збирається, стала просити позичити хоча б 10 рублів під заставу паспорта, аби мати змогу купити білет до Києва. Та навіть ту суму їй ніхто не наважився дати в борг. В столиці найгуманнішої держави світу, де все для блага людини, посеред величезної зали і товпища люду стояла розгублена дівчина до якої нікому не було справи. Просити гроші у перехожих не дозволяла набута гордість радянської людини, а ще те заняття було не з безпечних – запросто можна було втрапити в буцегарню за жебрацтво і дискредитацію світлого образу будівника комунізму.

Круг замкнувся. Потрібно було щось робити і Лєна знову звернулась туди, звідки вночі вона почала свій обхід – у довідкове бюро. За вікном довідки сиділа літня жінка, яка дивилась на неї добрим, як видалось Лєні, поглядом. Затинаючись, Лєна ще раз виклала свою історію:

- А що я можу зробити, дівчино? Зверніться в відповідні служби, може там зможуть чимось допомогти.

- Та де я тільки сьогодні не була – скрізь відмовили. Послухайте, я вже нікуди не хочу летіти. Мені б додому повернутись, але грошей на білет не вистачає. Вибачте, не могли б ви позичити мені рублів десять. Я вам обов’язково поверну по приїзду додому – одразу ж вишлю, телеграфом. А щоб ви не сумнівались я вам паспорт залишу, під заставу.

- Немає в мене зараз таких грошей. Я вам дам пораду: зверніться до замначальника аеропорту в кабінет №.

- Та була я там вже сьогодні, він мені теж відмовив .

- Слухай сюди! – перейшла на «ти» співрозмовниця. Хочеш полетіти – іди і проси. Проси, плач – крім нього тобі ніхто не допоможе, бо до начальника аеропорту тебе точно не пустять.

За кілька хвилин Лєна несміливо стукала в уже знайомі двері. Хазяїн кабінету був не один. Поряд, на гостьовому стільці, сидів старик вельми колоритної зовнішності: худий, довготелесий, зі зморшкуватим довгобразим обличчям. Під носом, на кінчику якого якимось дивом утримувались смішні, з круглими а-ля Макаренко скельцями, окуляри, акуратно щіточкою, прикриваючи верхню губу, нависали пишні сиві вуса. Він був одягнений в добротний світло-сірий двобортний костюм на якому з лівого боку виднілись кілька рядків орденських планок. Двома руками старий опирався на масивну суковату лаковану палицю.

- А це знову ви – непривітно зустрів появу Лєни в кабінеті його хазяїн. Я вам все пояснив минулого разу, невже не зрозуміло! Вийдіть, не бачите – я зайнятий! – підвищив він голос.

- Хвилинку, хвилинку – несподівано пожвавився дідок, який до того поверх окулярів пильно вдивлявся в неждану гостю – а в чому, власне, справа?

- Та от дівчина спізнилась на літак і тепер…

- Ну-ка, дєточка, - знову повернувся до Лєни старий, перериваючи на півслові базікання хазяїна кабінету – повідай як ти примудрилась запізнитись на літак. – Та ти не стій, сядь і розкажи все по порядку.

Від такої нежданої уваги, Лєна, що знайшла нарешті в особі свого візаві вдячного слухача, ледь стримуючи сльози, розповіла про всі свої поневіряння, які вона зазнала протягом останньої доби. Обличчя старого з часом хмарилось дедалі більше і більше і, зрештою, стало темнішим ночі. Дослухавши розповідь до кінця, він рвучко повернувся до начальника і щосили гепнув кулаком по столу так, що Лєна навіть підстрибнула на своєму стільці.

- Як вам не стидно – заревів старий – до вас звернулася людина за допомогою і то ваш прямий обов’язок допомогти їй чим можете, зрозуміло! О-бо-в’я-зок – відчеканив він по складах. Ви ж не залишили дитині жодного виходу, розумієте. Е-е-т, де вам зрозуміти! – змахнув він рукою. - Розвели тут бюрократію, понімаєш. Негайно видайте дівчині новий білет, ясно вам!

Хазяїн кабінету зненацька знітився, заметушився і, навіть, ніби зменшився у розмірах. Від колишньої величі і пихи не залишилось і сліду.

- Зараз, зараз Іване Петровичу, не хвилюйтесь, ми все владнаємо – знервовано заметушився він.

- Владнають вони – буркнув роздратовано, трохи вже охололий, старий.

За мить по телефону було зроблені потрібні розпорядження і Лєна, розсипаючи на два боки подяки, щаслива випурхнула з кабінету, а за кілька хвилин в білеті у неї стояв синій відбиток штампа реєстрації на нічний літак до Оренбургу. Далі Лєна пошикувала за стійкою буфету, бо за цілий день і макової росинки в роті не мала – не було часу, та й гроші треба було економити. Згодом в залі очікування знайшла затишне містечко і, після усіх переживань, забулась сном праведника. Ким був її несподіваний рятівник - Лєна так і не дізналась. То зараз вона знає достеменне, що був то ангел-охоронець, посланець Небес, а тоді все було списано на волю щасливого випадку.