ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ
Тільки не говоріть мені, що не знаєте Пейтера Бачі з Верхнянки! Такого ж бо гульвіси не знайдеш, хоч світ переверни, а такий залицяльник з нього, що аж! Одним словом ембер* тай годі! Хоча йому вже сімдесятка стукнула, але коли намаже сажею свої посивілі бакенбарди і підкрутить гусарський вус, той сороківки йому не даси.
Багато води протекло верхнянським потоком, відколи Пейтер Бачі прибув до Верхнянки, одружився з Юлчою Шимоняковою і живе собі – угорець серед українців, як огірок серед оселедців. Найнявся на роботу до сільради, старшим «куди поженуть», і слово по слову – почав розмовляти по-українськи, а вже через два роки вчив волохів з Свинного Потока по-українськи: «Куріца – ґиїна, а мука – феїна, корова це – вака, а сідниця – срака», – бешкетував з них Пейтер Бачі. Або, буває, збере навколо себе хлопців і нібито вчить їх лічити по-мадярськи: «Еть, кеть, гаром – ср…ти маттери мадяром, Тіз-гус, тіз-гус – ср…ти мадяром на нус!». Або, бувало, пожене його голова сільради весною сигналити горном, щоб люди не випасали худобу на пасовиську, а він сигналить і горланить на весь рот: «Люди – маржини!... Жони – свині… вон із царини! Бо репуреґейб** попішав моруг отроєм!»
Найбільшим цімбором Пейтера Бачі був його сусід Данило Шишкар. Вони обидва не одну корчагу слив’янки вицмулили. Тільки одне не подобалося Данилові у Пейтеровій поведінці, а саме, що після кількох чарок «сілвопалінки», як називав Пейтер слив’янку, починав підморгувати на Марію, Данилову жінку, й вихваляти її:
– Гарний у вас жона, пане Данило!
Данило терпів, поки терпів, а потім почав докоряти жінці:,
– Не би ти, не дай Боже, Марі’, розклалася з Пейтером, бо цьому коли прийде бига в голову, то…
– Ти що, старий, з воза на гарбуз гепнув?... Як ти смієш мені таке говорити? – перебивала його Марія.
І на цьому кінчалося все!
Наступнього вечора знову бралися за чарку, поки Данило привик до Пейтерового підморгування. «Така вже в нього натура», – тішив себе. І так дожив би з ним по-цімборськи до своєї дошки, якби не було те золоте весілля, на яке Пейтер запросив його, як почесного гостя.
Погуляли на золотому весіллю, як бог приказав – випили, попоїли, заспівали коломийку, потанцювали чардаш, аж враз Пейтер забажав промовити тост. Покликав до себе свою Юлчу і почав:
– Тепер, коли минув п’ятдесять году, як я живу із муй жона…
– Із моєю жоною! – заставив нечистий Данила поправити Пейтера, який обернувся до нього, підкрутив вус і лагідно промовив:
– Із ваший жона, пане Данело, лиш двадцеть году минув, як живу!
