Поєдинок
Вечоріло… Сонце давно закотилося за ближчу хату. Ще трохи і зачне сутеніти. Самий час приступати до справи, бо незабаром з хати вийде хазяйка і почне поратись біля птиці. Він ще раз уважно глипнув на сусідське подвір’я - нікого. Пора! Прошмигнув у прочинену хвіртку, ще раз сторожко озирнувся увсебіч і швидко зник за відчиненими дверима хліва. Був тут не вперше. Бувало забігав сюди на розвідку, то ж добре знав де і що знаходиться. В напівтемряві впевнено знайшов давно уподобане містечко за рядком порубаних і складених уздовж стіни дров, повертівся трохи округ себе й заліг в очікуванні ночі. Що - що, а чекати він умів…
***
- Слухай, синку, у нас цеї ночі пропало каченя. Вранці випустила качат із хліва, кинула їсти, аж дивлюсь – одного, найменшого, й нема. Вже скрізь обшукалася – ніде не видно.
- А увечері, коли заганяла їх нАніч, всі були на місці?
- Не помню, не звернула уваги - Оглянули разом приміщення хліва, особливо загін, де колись мешкала пара підсвинків, а відтоді, як їх перестали тримати, в ньому ночували качки, чи гуси. Жодного сліду. Ще трохи позаглядали по закутках подвір’я – нічого підозрілого. Каченя безслідно зникло.
З двох одне: або його хтось прибив, або то наслідок нічного візиту до хліва куниці чи тхора. Зупинились на першому, бо ті злидні, мали звичку лазити де попало, а ще, аби у хлів забрався тхір чи куниця - одними поминками діло не обійшлося, та й увесь би загін був-би устелений пір’ям. Увечері качат знову доправили до загону і, ретельно перерахувавши, замкнули на колодку двері. Потім прикрили лядою лаз для курей і прибрали трапик-драбинку по якому кури забиралися до себе на нічліг на сідало.
І все ж, наступного ранку, ще одним каченям стало менше. Ось тоді і настав час для більш детального розслідування. Всередині загону нічого підозрілого: ні крові, ні пір’я. Старий, місцями прогнилий, дощатий настил цілий. Глиняна стінка, свого часу добряче зрита поросячими носами, закладена власноруч цеглою… Стоп! А це що таке? До ока впадає досить широка, в долоню, шпарина між цегляною кладкою і стінкою, а ще купка пухкої свіжоперетертої глини на землі біля самісінької стіни. Легко відвалюю цеглину, другу… За ними забілілись два задубілих трупики нещасних каченят. З виду зовсім цілі, тільки в обох знесені маківки голівок. Хтось випив у них мозок.
Опісля всебічних і ґрунтовних консультацій із сусідами, зійшлись на тому, що то робота щура. Спочатку в те не дуже вірилось, бо каченята були чималими і, щоб заволокти таку ношу в схрон, треба було мати неабияку силу, та інші варіанти були відкинуті як менш вірогідні.
- Таке міг зробити тільки щур. Не в тебе першого і не в останнього – неквапно, у властивій йому манері, філозофував сусіда, коли я повідав йому про свої сумніви.
- Я їхню натуру добряче вивчив. В мене тут коло свиней їх цілий виводок пасеться. Знаєш що? Спробуй поставити наніч капканчик, хоча, скажу тобі, впіймати ту скотину буде тяжко. Хитрі дуже. - З тими словами він забрався до свого хліва, довго гримав там якимось залізяччям, потім виніс звідтіля чималий заіржавлений капкан. До нього був прикріплений метровий шмат такого ж іржавого ланцюга, яким у селах зазвичай припинають у дворі собаку. Сусід, примітивши мої сумніви, авторитетно заявив:
- В самий раз. Мишоловкою того звіра не візьмеш.
На ніч каченят запхнули до великого дерев’яного, побитого шашілем, ящика, котрий в кращі часи слугував скринею для приданого. Скриню накрили металевою сіткою. По верху сітку, для вірності, притиснули двома важкими обаполами. В загоні я прилаштував капкан, на спусковий п’ятак якого обережно поклав шматок підсмаженої домашньої ковбаси. Ланець капкана, на всяк випадок, надійно прикрутив м’яким сталевим дротом до найближчого стовпа. А в доважок поруч з капканом прилаштував пастку-щуроловку, яка була мала форму продовгуватого металевого сітчастого короба, всередині якого на спусковому гачку була начеплена та ж сама ковбаса. Варто було злегка доторкнутись до наживки, пастка миттєво захлопувалась і вибратись з неї не було жодної можливості. Власник тієї технічної новації стверджував, що він з її допомогою відловив чи не півсотні пацюків.
Вранці з нетерпінням поспішаю на оглядини. Так, що ми маємо: перше – ковбаса в капкані безслідно щезла, і капкан залишився зведеним. Пастка відчинена, ковбаса в ній на місці. Обережний звірюга! Ділюся своїми враженнями з сусідом, що в ту ранню пору порався у себе на обійсті. Той трохи покумекав, почухав потилицю, а потім повів:
- Осторожний гад. Видно з бувалих. Спробуй от що. Помий капкан у воді, протри його гарненько сіном і ні в коєм случаї не торкайся заліза голими руками, бо як учує людський дух, обійде капкан десятою дорогою. На руки одінь якісь рукавиці. А ще, скажу тобі - пацюки дуже полюбляють свіжу рибу, більше всього голову. Та приховай капкан гарненько, присип його землею, притруси зверху соломою.
Увечері ретельно виконую усі настанови свого радника. До п’ятака капкана товстою ниткою прив’язую голівку, пійманого вдень на ставку карася, і пристосовую капкан посередині загону. Потім притрушую його землею, глиною, різним сміттям, так, щоб на поверхні виділась одна лишень риб’яча голова. Усі маніпуляції виконую в старих товстих бавовняних пальчатках в яких, зазвичай, рвали кропиву.
На ранок та ж сама оказія - капкан не спрацював. От тільки кругом нього усе порите, немов в загоні попрацювала ватага голодних свиней. Старі прогнилі дошки деінде відірвані, а на місці капкана височіла чимала кучугура свіжовиритого ґрунту.
Кличу сусіда, щоби він теж поглянув на таку чудернацію. Той зайшов до хліва, уважно окинув поглядом поле герцю, потім палицею, що була у нього в руці, злегка штурхнув в купку нагорнутого ґрунту. Капкан миттєво спрацював, підстрибнув і гучно ляснув своїми сталевими щелепами. Голівка карася була на місці. Видно та звірина відчула спротив наживки і вчасно зупинилась.
- То він так лютував і показував свою силу. Не знаю навіть, що тобі ще порадити. Знаєш шо? Візьми зачини на день у хліви двері. Він, мабуть, десь тут зачаївся, то може за день зголодніє і не буде таким обережним.
Мені стало трохи моторошно – звідкіля у тої звірини такий тонкий розум, така обережність, я б навіть сказав розсудливість, якщо вона з такою легкістю оминула оті всі виверти людської винахідливості.
Я навіть і не знав що мені робити далі. Назавтра потрібно було від’їжджати додому і я чудово розумів - як наступної ночі не доконаю свого супротивника, то полишу маму один на один з розлюченим звіром. Потрібно було все починати заново. І робити все напевне.
Щільно зачиняю двері хліва. Знову закриваю лядою лаз для курей, обходжу кругом хліва в пошуках можливих шляхів для відступу. Чисто! Виходу з пастки не було. Далі зайнявся підготовкою капкана. Підправив його язичок тонким підпилком так, що відтепер капкан спрацьовував ледь не від подиху вітру. Потім надів пальчата і ретельно протер капкан віхтем соломи у старих нецьках з водою та й виставив його сушитись на сонце і вітер.
Далі сходив на ставок і упіймав кількох карасиків. Увечері ми знову відловили качат і доправили їх до скрині. Накриту сіткою скриню ставимо посеред хліва
Відправляю маму до хати і заходжу у хлів. Зачиняю за собою двері, вмикаю світло і оглядаю приміщення. За день тут щось невловимо змінилось. Ага – звір таки на місці! Вдень він потрудився на славу. В тонкому глиняному простінку, поміж двома відділеннями хліва чимала дірка. Долівка по обидва боки стіни устелена товстим шаром перетертої сухої глини. Мабуть пробував вибратись. Виходжу з хліва, одягаю пальчатки. Потім прив’язую до спускового кругляка капкана чималеньку голівку карася і повертаюсь назад з капканом в одній руці і дитячим пластиковим відерцем в другій. В тому відерці порізаний невеликими шматками карась. Вирішую облаштувати пастку навпроти діри в дальньому відділені хліва. Заганяю кувалдою в землю металевий шворінь, попередньо пропустивши його через крайню ланку ланцюга. Розгрібаю рукою глину, на тверду основу ставлю капкан і зачинаю його зводити. Нелегка то справа, бо потрібно налаштувати спусковий механізм таким чином, аби капкан спрацьовував від найменшого доторку до наживки. Після кількох невдалих спроб мені нарешті те вдалося зробити. Затамувавши подих, обережно, немов мінер, присипаю капкан глиною - геть увесь, разом з ланцюгом, так, щоби на поверхні виднілось всього лишень пів карасячої голови. Перед дірою кладу ще пару невеличких шматків риби, вимикаю світло, виходжу у двір і зачиняю двері. На хвилю заходжу в друге відділення хліва, підкладаю по той бік ще один шматок риби і вимикаю світло. Затим, вже потемки, вислизаю у двір, замикаю по собі і ці двері та й іду геть.
* * *
Згодом, коли довкола все стихло, в повній темряві, він вкотре сторожко вийшов зі свого схрону. Підкрався до скрині, попробував на зуб одну з її товстих дошок. Потім забрався зверху на сітку. Знизу від качат струменіло тепле повітря і запахи, що бентежили в жилах кров. Він скреготнув злобливо зубами по тонкій сітчастій перетинці, хоча і знав напевне - марне то зусилля. Качата перелякано закрякали і, щільно притиснувшись одне до одного, збились в купу в кутку скрині. Ще кілька разів він роздратовано шарахнувся по сітці з одного її краю до іншого, зліз донизу і повільно попростував до загону. Там було пусто, але запах риби ще витав у повітрі. Той дух з одного боку був сильнішим і він, поводивши недовго зі сторони в сторону гострим носом, обережно пішов на запах як мандрівник йде за стрілкою компаса.
Трунок той густішав і густішав, а вже біля самісінького отвору в стінці вдарив з під самих ніг і, врешті-решт, матеріалізувався у вигляді невеличкого шматочка риби. Він довго, з підозрою, водив над ним своїм шпичастим, оздобленим чутливими вусами, носом, вбираючи в себе сторонні запахи. Ніби все гаразд. Повільно опустив голову, прихопив кусень за краєчок зубами і злегка потягнув, готовий кинути його при найменшому спротиві. Нічого підозрілого. Обережно підняв його із землі і жадібно проковтнув. Наступний клапоть риби здибався уже за отвором у стіні і він знову, з усіма пересторогами, але уже більш спокійно з’їв і його. Крадькома посунув далі… Все таки щось у тому всьому здалось йому підозрілим. Та він поволі втрачав обережність, бо пекучий голод дошкуляв дедалі більше і запах, шо линув від великої риб’ячої голови на яку він щойно надибав, доводив ледь не до сказу. Вкрай обережно прихопив зубами самий край здобичі і стиха, ледь-ледь, потягну його на себе. Він все зрозумів, коли відчув як земля під ним, в момент, гойднулась і піднялась навдибки. З жахом, інстинктивно, щосили рвонувся вбік. Під міцними ногами, котрі ніколи до того його не підводили, раптово осунулась дрібна суха глина, він втратив опору і зненацька відчув, як страшна сила вдарила по очах. Останнім відчуттям був нещадний біль. Свідомість вибухнула нестерпним сяйвом і змеркла за мить назавжди. Тіло деякий час ще жило саме по собі, продовжувало кудись бігти, витягуючи з дзвенькотом ланцюг у пряму лінію.
* * *
Вранці я з незрозумілим хвилюванням відчинив хлів. На землі, далеко від місця його установки, темнівся капкан. В його лещатах був затиснутий звір в якому я не одразу признав щура. Удар сталевих дуг капкана прийшовся по голові трохи вище очей. ТОму не вистачило якоїсь миті, якихось пари сантиметрів, щоб уникнути згубного удару.
Я надягнув рукавиці, притиснув ногою пружину капкана і витягнув з нього пацюка. Потім вийшов у двір і став його роздивлятись.
То була видатна особина, вагою чи не в кілограм: рудувата лискуча, з темними підпалинами шерсть, дебелі, з міцними кігтями, лапи, товстий, двгий лускатий хвіст і несподівано маленька, як для такого великого тіла, голова.
Я кинув трупик на землю, стояв, дивлячись на нього зі змішаним почуттям полегкості і жалю. Що штовхнуло ту звірину кинути сите життя біля корита сусідських свиней і вдатись до тієї авантюрної пригоди? Мабуть не голод, бо не раз доводилось бачити, як сусідські свині, у відсутність хазяїна, стовбичили на поштивій відстані від корита в очікувані тої миті, коли, врешті-решт, насититься чисельне пацюче плем’я. Можливо йому набридло сите одноманітне життя. А може то в нього вселилась душа якогось неприкаяного мисливця, якому не вистачило життя, щоби насититись сповна вольницею мисливських просторів. Хто зна?
