Серед добрих людей
Було це так давно. Ще в далекі 70 -десяті роки. Я тоді після восьмилітки навчався в ГПТУ. Мені хочеться розповісти про два зворушливих випадки, що сталися тоді зі мною і які я інколи згадую зі смутком і жалем. Хочу розповісти про людей, чия доброта і гостинність вразила не лише мене, а всіх нас. Навіть тих людей, які цієї доброти ніби і не зовсім мали заслуговувати. Але проживаючи і спілкуючись серед таких без корисливих добрих людей, рахувалися з їх підвалинами життя, які напевно багато десятиліть не змінювалися. Залишалися, не залежно від перехідного часу і влади, такими добрими і безкорисливими. Це треба було не просто бачити, а відчути на собі. От і хочу розповісти про два свої «трудові десанти» в колгосп під час навчання в училищі. Перший випадок пам`ятається смутно, тільки початок. І якби не другий випадок, то напевно я б його взагалі не запам`ятав. Звичайні будні не так запам`ятовуються, зате добре врізається в пам`ять погане або хороше. У той час всі школи та інші навчальні заклади допомагали колгоспам у збиранні врожаю. Перший рік нас вивозили в колгосп на збирання цукрового буряка і на другий навчальний рік нас теж вирішили відправити на допомогу одному із колгоспів. У той час ще не було такої техніки і доводилося більшість урожаю збирати вручну. Ось в один з таких днів, буквально на початку навчального року, наш майстер, і він же керівник нашої групи, оголосив нам, - що завтра ми виїжджаємо в колгосп на прибирання буряка. Одягнутися відповідно для такої роботи, взяти з собою все необхідне, білизна, туалетні приналежності з розрахунком на 2-3 тижні. Не скажу, що ми були в захваті від такої звістки. Мені, - то ще сяк-так, я виріс у селі і я звичний до будь-якої праці. Але серед нас була третя частина корінних міських жителів, яким ой як не хотілося покидати місто, з його звичними зручностями. І головне нам повідомили напередодні від`їзду, що всі у кого була можливість принести « липову » довідку про звільнення от польових робіт, зробити це ніяк не могли встигнути. Адміністрація за роки навчена цим і вирішили порадувати нас тільки в останній день.
Ось на ранок наступного дня ми всі з дорожніми сумками почали підходити і збиратися у дворі училища. Двір вже був заповнений автобусами. В основному їх зняли з міських рейсів. Ми почали збиратися в невеликі групи, і шумно обговорювати цю несподівану подію. Як за звичай хлопці і дівчата збирались в гурти, хто з ким більше спілкувався чи товаришував. Всі з нетерпінням і цікавістю чекали, коли вийдуть наші старші і дадуть команди кому, куди і в який автобус сідати. Ми шумно обговорювали торішню поїздку в колгосп, нас так тоді не ласкаво прийняли, що залишилися не дуже приємні спогади.
Та ось, нарешті, на порозі вестибуля з`явилося керівництво училища, та наші керівники груп. Надійшла команда вистроїться групами як на звичайну лінійку. Останні напутні слова директора училища, ми майже не слухали, всі чекали поки наші старші груп поведуть нас до своїх автобусів. З нами їхав наш майстер Олександр Степанович, класний мужик. Ми його всі поважали. Коли підвели до автобуса то всі один перед одним поспішили першими вскочити в відкриті двері автобуса і зайняти для себе зручне місце. По закінченню посадки, автобуси з тихим гудінням один за іншим виїжджали з двору училища і прямували в різні сторони по своїх маршрутах. А ми, майже заспокоївшись, тепер жваво фантазували, як нас зустрінуть в колгоспі, що нам дістався, який знаходився в Липовій Долині. Ми стали шуміти, не задоволено висловлюватися, що нас відправили в таку глушину. Але майстер нас швидко заспокоїв. Говорячи : «Ну, яка вам різниця, де працювати ». Повільно гам ущух, всі заспокоїлися, але ще довго не припинялися тихі балачки і суперечки як нас там зустрінуть. Лише б не так як минулий рік.
А я, зручно влаштувавшись на задньому сидінні автобуса, прикрив очі і під плавно заколисуючий ритм руху автобуса став згадувати минулу нашу поїздку .... Тоді нас також на початку навчального року відправили в колгосп. З одного боку нам відразу сподобалося, що колгосп знаходився поряд з містом. ( Тільки знати б нам, хіба це головне і що це міняє). Нас тоді вивезли прямо в поле, висадили, і відразу дали нам фронт робіт. Пройшов трактор, підкопав нам зелені рядки з буряком, а ми йшли слідом висмикували його за гичку, б`ючи один об одного, струшуючи, від землі і кидали в купки. Потім вже ми сідали між купками і ножами обрізали гичку. Кидаючи в одну купку буряк, а в другу гичку. Ось така у нас була робота. Але найцікавіше було потім. Коли прийшов час обіду. Обідати нас привезли двома колгоспними машинами у двір колгоспної бригади, де була своя літня їдальня. Нас тут виявилось зовсім не ждали, і з ледве знайшли чим нас погодувати. Кухарі обурювалися на адресу свого керівництва, що не попередили їх про наш приїзд, і тепер їм як хоч так і викручуйся, щоб нас нагодувати. А так би вони отримали продукти і для нас, щоб приготувати нам обід. Ми подякували що таки нас погодували і не залишили нас голодними. Хоч без м`яса, але борщу та каші нам вистачило. Адже це не 3-5 чоловік погодувати, а групу в 30 чоловік. Але це було не все найгірше, що нас чекало в перший день приїзду. Після обіду знову поле, робота, а по закінченню нас привезли на цю саму бригаду, де зустрів нас бригадир і винувато злегка посміхаючись, повідомив нам не дуже приємну новину. Що сьогодні нам доведеться ночувати в польових умовах тут на бригаді. Ми озирнулися навкруги, одні майстерні, і ніякого житла, хіба що не велика контора. Де ж нам тут ночувати запропонують.
Пішли всі за мною, - покликав нас бригадир. Завів нас в будівлю кантори, де в коридорі було троє дверей. Його кабінет, ще якийсь та актовий зал. Відкрив нам актовий зал і говорить: - Ось тут ви сьогодні переночуєте, а завтра ми вас поселимо, де у вас будуть ліжка і постелі. А зараз, вибачте, нас не попередили і ми не змогли підготуватись до вашого приїзду. - А як же нам тут спати? На столах? - Та ні. Столи винесіть з будівлі у двір. Поруч, відразу за двором бригади, стоїть скирта зі свіжого сіна. Підете, насмикаєте собі сіна і буде у вас постіль, переспите. Може не дуже зручно, зате романтично. Де б ви ще відчули запах свіжого сіна та близькість ліктя товариша. Всього одну тільки ніч! Завтра все організуємо, все буде! Ми стали обурюватись таким теплим прийомом, покричали, та і заспокоїлись, а що робити. Давай виносити столи, потім пішли за сіном. Бригадир цим часом швиденько змився від нас. Дівчата чекали, що він їм окрему кімнату запропонує. Зогляділися, а його вже й слід прохолов. Давай ми розміщуватися, затісне приміщення для такої кількості людей. Але, в тісноті як кажуть не в образі. Хлопчаки хто спритніший давай до дівчат прилаштовуватися. Але Олександр Степанович поспішив сказати: «Давайте без дурниць!» Розвіяв їхні мрії про приємності ночі. Дівчат поклав в дальній кут, а сам ліг поруч з ними, перекривши хлопцям доступ. Хлопці зрозуміли, що їм сьогодні нічого не перепаде. Мені як самому не сміливому що довго вичікував з ким поруч лягти, залишилося місце найгірше, біля дверей. Помучився я, перевертаючись з боку на бік, та не зміг заснути. Встав, вийшов в коридор де знайшов вільний стілець, примостився на ньому впершись спиною в стіну будівлі, та так і промучився на ньому до ранку. На другий день нам надали нормальне житло. Годували теж не погано. А ось дозвілля після роботи не було. Кожен сам по собі. Займалися чим попало. Одним словом в пам`яті залишилися не приємні спогади.
Згадуючи про минулу поїздку, я не помітив, як ми приїхали в Липову Долину. Перше, що впало в очі, це велика кількість людей на площі. З вітальною промовою нас зустрів сам голова колгоспу. Він все докладно розповів нам, оголосив весь розпорядок робочого дня. Час роботи і відпочинку на всі дні нашого перебування тут. І що нас більше обрадувало, деякі навіть бурхливо висловили своє захоплення то, це що в місцевому будинку культури щовечора для нас буде чергуватися то кіно, то танці. Так що вечорами нам нудьгувати не доведеться. А потім він нам пояснив, з якого приводу тут зібралося скільки людей. Зараз вас розподілимо по дворах. Жити, харчуватися вранці і ввечері будете в сім`ях, головне їжте, не соромлячись, з колгоспної комори видадуть на вас продукти. Так що сім`ї ви не об`їсте. Їжте не соромлячись, харчів всім хватить. Гостей ми любимо і вміємо достойно зустрічати!
Тоді ми зрозуміли, чому так багато людей на площі. Виявляється, це нас всі ждали і зустрічали. З приємними посмішками люди з площі змішалися з нами і стали пропонувати, кому хто сподобався до себе на постій. До мене теж підійшла жінка, приблизно віку моєї мами. І сказала: - Ну що синок підеш зі мною? Для мене, і для всіх це було так не звично, не очікувано, що ми просто отетеріли. Але ніхто не смів, відмовитися, мовчки киваючи головами, погоджувалися, брали свої речі і довірливо йшли. По дорозі я познайомився з жінкою, яка вела мене до своєї домівки. Вона дорогою розпитувала про мене, і про моїх батьків. Так розмовляючи, ми непомітно підійшли до звичайного сільського будиночка, де все так нагадувало мені рідний двір. Немов опинився вдома. Тьотя Маша завела мене в будинок, все показала, що і як. Спати будеш тут. Ліжко в твоєму розпорядженні, постіль чиста я до твого приїзду підготувала. Це кімната нашого сина. Він зараз служить в армії. Ще у нас є доросла дочка, приїжджає лише на вихідні, вона навчається в медичному училищі в місті. Приїде, побачиш. Вона у нас бідова і товариська. Ну, а тепер знайдеш назад дорогу? Там, в центри, на вас чекають машини, які повезуть вас в поле, де ви будете працювати. Так, я запам`ятав, дорогу, - відповів я тітці Маші. Я поклав свої мізерні речі і вирушив назад до площі, уважно придивлявся до будиночків, намагаючись запам`ятати двір, щоб не заблукати після роботи, і знайти саме двір тітки Маші. Село велике, все в зелені садів, будиночки звичайні не палаци, але видно, що живуть в основному люди середнього достатку. Мало чим відрізняються один від одного. Ось так почався перший день мого відпрацювання в колгоспі серед гостинних і добрих людей.
Швидко пролетів робочий тиждень . Працювати було не важко, весело і цікаво. Коли і де ще можна так сидіти в тісному колі товаришів, і вільно спілкуватись та весело жартувати. Ми спілкувалися на різні теми, не відволікаючись від роботи. Не скажу, що всі працювали добре, були такі, що більше говорили, ніж працювали. Але це нормально. Однакових людей не буває, це ж не роботи, що запрограмовані і всі працюють однаково, без зайвих рухів роблять швидко і якісно. Через день я ходив в клуб дивитися фільми, а на танці я не ходив. Я не вмів танцювати, та ще більше соромився своєї незграбності, я дуже комплексував перед дівчатами. Мені здавалось, що я не такий як всі. Так що в дні танців я зручно вмощувався на дивані і читав книги що знайшов у тітки Марії на полицях. Зустріч з хазяйської донькою Надею сталася несподівано, хоч я так чекав її і подумки прокручував різні варіанти нашої зустрічі. Не скажу, що я будував якісь плани на неї, я ж знав, що вона на два роки старша за мене і відповідно у неї хтось є. Та потайки від тьоті Маші і її чоловіка, коли їх не було поряд я милувався такою гарною вродливою дівчиною що дивилась із всіх фото, що висіли в кімнатах будинку. Вона була така завжди усміхнена, мала красиве лице с тонкими лініями природної краси. Я майже всі фото продивився де вона є. Ще я знайшов на книжкових полицях домашній фото альбом, де ще було багато фото її і всієї їхньої родини.
І чекав, і знав, що зустрітись нам обов`язково доведеться. То подумки часто готувався до цієї зустрічі. За природою я дуже сором`язлива людина і все думав, як мені з нею поводитися. Але все виявилося досить просто і легко. Надя сама мене зустріла на порозі свого будинку, коли ми приїхали з поля після роботи. Мама її була в цей час на дворі, мабуть поралась по домашньому господарству. Надя приїхала додому ще тоді коли ми були в полі. Побачивши мене розгубленого на порозі будинку, вона сама підійшла до мене і простягнула свою маленьку пухкеньку ручку, - Надя! Я відчув, як мої щоки запалали вогнем, напевно вкрилися рум`янцем, такий вже я був хлопець. Я швиденько простягнув її свою велику руку і незграбно потиснув її руку, відчуваючи тепло і ніжність Надиної долоні, тихо промовив, - Володимир! Я ще деякий час затримав її маленьку долоню в своїй, хвилювався, і не помітив що я ще тримаю її. Вона щось мені говорила, та я не чув, замилувавшись її красою, адже Надя набагато гарніша ніж на домашніх фото. Спохватився тільки тоді, коли відчув як її маленька долонька намагається звільнитись з моєї. А сам горів із сорому що не помітив, що все ще тримаю її ніжну долоньку, зайві хвилини своєю грубою ручищею. Я вибачився. На що вона відповіла, лукаво усміхнувшись, - ну і сила в тебе, думала що роздавиш мені долоню. Моя розгубленість перед нею, напевно її трішки розсмішила. Бачачи, що від мене важко дочекатися слів, вона швидко ініціативу взяла в свої руки. Я тільки встигав відповідати на її запитання, а так вона більше говорила сама. Я непомітно милувався нею: « Оце дівчина, мені б таку. Красива, весела, і головне бідова, а я мовчун, так що з нею не буде нудно. Та ще яка в неї ладна фігурка, не можна відвести очей ». Поспілкувавшись трохи, напевно з годину, Надя говорить: А тепер давай швиденько умивайся, я тебе погодую, і ми підемо з тобою на танці. Я розгубився, які танці, який з мене танцівник. Я, як той ведмідь, ноги всім відтопчу. Та й одягу для такого випадку я не брав. З досвіду минулого року, не думав, що він мені тут знадобиться. Я зам`явся, не знаючи, що відповісти. Надя бачить мою нерішучість і говорить: А в чому справа? Ти не хочеш йти на танці? - Та я мало і рідко танцюю, та й головне мені-то йти нема в чому. Не думав, що мені знадобитися одяг для виходу. Надя пильно мене оглянула і сказала. – Ми це все зараз виправимо. Ти, такий як мій братик, що служить зараз в армії, так що я тебе зараз одягну. Відкрила шафу і почала діставати речі брата. Я давай відпиратися, не одягну!
- Ні! Ти приміряй і зі мною краще не сперечатися, все буде так, як я хочу. Незважаючи на її завзятість мене одягнути, я вперся що я не одягну. І не одягнув би речі її брата, але зайшла її мама, усміхнулась і говорить, -з нею краще не сперечатись, одягай, Надя не відстане . Довелося, мені підкоритись, надіти сорочку та костюм її брата. Одягнула, покрутила мене кругом і промовила, - ось це зовсім інша справа. Кавалер! А тепер погуляй в іншій кімнаті, я одягнуся і підемо. Доки вона там одягалася, її мама мене розважала, - що я тобі говорила, що вона в мене така бідова дівчина, що з нею краще не сперечатись, завжди буде як того вона хоче. Тяжко буде її чоловікові, я йому не позаздрю. Вогонь дівчина, не засумуєш . Не знаю в кого вона і вдалася. Ось двері кімнати відкрилися, на порозі сяяла вся святково та красиво одягнена Надя. Ну як я вам! Гордо, з викликом та лукавою посмішкою окрутнулась і подивилася на нас. Я дивився на неї і у мене пропав дар мови, слів не знаходив, що відповісти. Стояв і мовчав.
- Та ну вас, - сказала Надя. Від вас похвал не дочекаєшся. Я й сама знаю, що я краща за всіх. Взяла мене під руку, сказала : Мамо, до побачення! Ми пішли. Нехай всі луснуть від заздрощі, що у мене такий новий кавалер. Бентежачись, я не знав куди подітися, вона мені так подобалася, хоч я тепер не сумнівався, що вона не для мене. Я їй зовсім не пара. Вона заслуговує гідного хлопця. І не тому, що в моєму понятті дівчина повинна бути не старшою за роками, а років на 3-4 молодша.
Коли ми вийшли з двору, прямуючи до сільського будинку культури, Надя мені каже, давай відразу порозуміємося щоб не таїти потім образи. У мене є кавалер, він там мене напевно вже зачекався. О! Як він зреагує на тебе, коли побачить нас у вдвох. Але головне ти не бійся, він у мене ось де. І вона демонстративно показала свій стислий маленький кулачок. Я тебе познайомлю з ним, і своїми подругами. А там ти вже сам веселися, і якщо тобі хто приглянеться на танцях, то лови момент, піймай птаха удачі. Додому дорогу знайдеш без мене, я затримаюся, а то мій милий скучив без мене. Так швидко не відпустить.
Вечір танців пам`ятаю погано, танцював я мало і в основному тихі, спокійні танці. У чужому одязі я себе почував ніяково. Боячись десь зачепитися або вимазатися. З подружками Наді я не зійшовся, мабуть мені потрібен був час, щоб подолати свою боязкість перед дівчатами, а його не було. Хто буде чекати, поки я наважусь. А такої бідової як Надя серед подруг не знайшлося. Настрій у мене через свій несміливий характер пропав, і я пішов рано, танці були ще в самому розпалі.
Три тижні пролетіли швидко, як один день, зовсім непомітно. Але, незважаючи на це в пам`яті залишилися найкращі спогади як нас там добре зустріли, як гостинно нас прийняли в свої родини. Ми із смутком і вдячністю покидали сім`ї, з якими тісно здружилися, ми відчували себе серед них так, немов ми були вдома, серед своїх сімей. Пройшли роки, тоді по молодості я все забув, і жодного разу не навідався в ті краї, не відвідав своїх господарів, що замінили мені на три тижні сім`ю. Не вмію напевно бути вдячним, а можливо по молодості ми всі такі. Вже у зрілому віці мені доводилося бувати в тих краях, ось тільки нікого знайомого я там не зустрів. Але я хочу сказати, що люди там залишилися такі ж добрі серцем і з відкритою душею. Благодатний край. Автор: Володимир Лютий. 14.05.2013р.
