Велопрогулянка за місто
Дідусь прокинувся від того, що його легко затормошив онук зі словами:
- Дідусь, прокидайся, час вставати!
- Онучок, та куди так рано, ще півні не співали.
- Та які півні? Ти ж мені вчора обіцяв, що поїдемо кататись велосипедами за місто, а то вже мені набридло кататись у своєму району, ми вже з тобою всі доріжки вивчили, мабуть не зосталось жодної, якою б ми з тобою не їздили.
- Ну, коли обіцяв, то неодмінно поїдемо, - і дідусь встав, потягнувся на ліжку, поглянув на годинник, що висів навпроти, посміхнувся до онука і промовив: - Ну ти і рання пташка, ще можна і поспати, та раз встав, то і мені звісно, пора.
А сам на хвилинку згадав своє дитинство, яке було так дуже давно та в пам`яті відклалося назавжди. Він і сам в ті дитячі роки прокидався дуже рано, тим більше літнього ранку і, як-небудь продравши краями кулачків оченята, виходив у трусах по коліна та майці на вулицю, де вже із-за лісу на обрії піднімалось сонечко та перекликались півні, сповіщаючи, що новий день почався. Як можна тоді було спати? Хотілося встати раніше, щоб встигнути за день так набігатись та нагулятись, аби ввечері тільки до подушки - і дивитись дитячі сни.
Його думки перервав голос онука:
- Дідусю, ти чуєш мене?
- Та чую, чую, Костік, вибач, дідусь твій поринув у свої дитячі спомини. Та все! Я вже встав. І почнемо ми з тобою день так: спершу треба прибрати все зайве, застелити свої ліжка, бо наша бабуся гримить посудом вже на кухні, мабуть, готує нам смачний сніданок, поголитись, щоб дід був красивий (посміхнулись разом), потім умиватися. Ти, звичайно, перший, а я за тобою. А потім будемо чекати команди бабусі снідати.
- А тоді зразу поїдемо!
- Та ні, онучок, трішки діждемося, поки сонечко підніметься та прогріє повітря, а потім попросимо бабусю, щоб нам приготувала щось у дорогу смачненьке перекусити. Ми ж з тобою будемо довгенько кататись, а це потребує додаткової енергії, ти знаєш, як в дорозі захочеться щось перекусити. Ой, і яка смачна на природі їжа, чого б ти не взяв із собою. Там такий з`являється вовчий апетит, що й пальчики оближеш.
- Я згоден, та я б уже поїхав. - Онук стояв трішки засмучений, йому так не вистачало терпіння.
- Встигнемо! Потерпи, поки ми все зробимо, підтогуємося, то час пролетить зовсім не помітно.
Онук жив в іншому місті, він тепер навчався в школі, то відвідувати дідуся з бабусею міг тільки на канікулах. Тож з нетерпінням чекав літніх канікул, коли зможе на все літо поїхати до дідуся й бабусі. Закінчуючи перший клас, він лічив дні, коли вже він поїде, де всі його люблять, балують, де є свобода дій і, головне, йому тут зовсім не скучно. Він полюбив велопрогулянки, до яких привчив його дідусь, і тепер це було одне із самих улюблених занять з дідусем.
Вкінець онук діждався, і вони, весело спілкуючись, пішли з дідусем у гараж, де їх чекали велосипеди. Всю дорогу Костік не замовкав, обговорюючи свою поїздку за місто, яку так чекав. Його фантазіям не було меж, а дідусь ішов, посміхаючись собі, з любов`ю та захопленням спостерігав за онуком.
Хто не має онуків, той не зможе зрозуміти і відчути, що то за щастя онуки. Може це з віком стаєш більш сентиментальним, або просто забулось, як росли свої діти, та здається, що онуків любиш більше за своїх дітей. Можливо тому, що свої діти вже дорослі, мають своїх дітей і вже не потребують твоєї уваги, а онуки такі ще маленькі, рідна кровинка, дивишся на них, а серце аж щемить від жалю і любові до цих маленьких створінь, що дорожчі тобі за життя, особливо, коли онуки ще маленькі і так потребують твоєї уваги і турботи. Як зворушливо усвідомлювати, що вони також тебе люблять і впевнено почувають себе під твоїм захистом.
Ось дідусь та онук вже в гаражі. Перед дорогою ще раз перевірили свої велосипеди, дідусь закріпив на багажник свій рюкзак із продовольчими припасами та деякою легкою одежиною, щоб за потреби можна було перевдягнутися, виставив кілометраж на «нуль» по велоспідометру, щоб добре бачити, скільки вони проїдуть за свою мандрівку кілометрів.
Онук щоразу цікавиться: "А скільки ми, дідусю, сьогодні наїздили?". Спостерігаючи за ним, складалась таке враження, що для нього це мабуть було найважливіше, щоб потім похвалитися всім, які вони молодці, справжні спортсмени - так багато наїздили, і що їм підкорюються такі далі. У його віці ще не відчуваєш захоплення від краси природи, яку можеш несподівано відкрити для себе, коли проїжджаєш велосипедами новими дорогами та стежинами. Діти ще не відчувають запах трав та польових квітів. Для них це все, як і повинно бути. Це все до них, прийде з роками, коли вони це відчуватимуть серцем та душею. А поки що Костіку не до таких тонкощів, він схоплює на льоту все яскраве і те, що бачить вперше, не замислюючись, як та що.
Їхали вони як завжди: дідусь першим, а онук - за ним. Дідусю, звичайно, було би краще, аби Костік їхав першим, так легше за ним спостерігати, та онук боявся, що може не помітити, як дідусь від нього відстане або десь зникне непомітно. Тож доводилося дідусю весь час крутити головою, щоб онук завжди був у його полі зору.
Дідусь повіз його за собою знайомими собі стежинами, де вже сам не раз катався і де майже немає транспорту, щоб він загартовувався, долаючи відстані і впевнено тримав руля по дорозі, а особливо - стежкою. Тільки після цього вже з ним можна виїжджати у більш людні та жваві вулиці міста. Звичайно, їздитимуть не дорогами, а тротуарами, та щоб з вулиці на вулицю потрапити, треба проїжджати перехрестя доріг. Вони по своєму мікрорайону так уже і їздили тротуарами, щоб не наражатись на небезпеку автомобільних доріг. Тож їхали так і сьогодні: проїхавши Веретенівку, вони заїхали в Ганнівку, а там уже звернули з дороги до ставка, де за ним вподовж тягнувся глибокий яр на багато кілометрів.
Перша зупинка у подорожуючих була біля ставка. Костіку захотілося тут трішки побавитись, спуститься з крутого берега на дерев`яну кладку, що збили нашвидку рибалки, аби там вудити рибу. Купатись дідусь не дозволив, тут було мілко та не така чиста для цього вода. Костику захотілося спустити ноги з кладки та поборсатись ногами у воді. То дідусь дозволив йому, з умовою, що він зніме взуття та роздягнеться до трусів та футболки. Ця процедура йому так сподобалась, що дідусь поспішив дістати свій фотоапарат, щоб за фотографувати, бо цю картину не можливо потім передати словами.
Скільки в дитини було радості, задоволення та сміху, коли він з усієї сили молотив ногами по воді, а бризки розліталися у всі сторони віялом! З дідусем можна багато чого собі дозволити, чого бабуся, звісно, не дозволить. От і зараз, спостерігаючи за ним і бачачи, що труси і футболка вже майже мокрі, дідусь тільки посміхався. Хай бавиться, скільки того дитинства, колись буде на старості літ із задоволенням згадувати та розповідати своїм дітям та онукам. У житті все іде по колу. У Полтаві (саме у цьому місті живе онук) там немає такої волі та й немає кому ним займатись: тато на роботі з ранку до пізнього вечора, а мама займається маленькою сестричкою, що потребує дуже пильної уваги.
- Ну досить, Костику! Давай - на берег, будемо перевдягатись та поїдемо далі. Як добре, що я здогадався взяти тобі труси та футболку, а то що б нам тоді робити, мокрому не гоже їхати.
Проїжджаючи низом яра, гарно було спостерігати всю красу обох сторін високих пагорбів, порослих молодими зеленими травами і густо всіяними різноманітними польовими квітами місцями це виглядало, як суцільний квітнучий килим. Зараз найкращий час, щоб це бачите, бо ішли гарні дощі, а як почне палите сонце, то вся ця краса поступово вигорить.
Проїхавши одну ділянку яру та переваливши через невеликий пагорб, вони опинились в якомусь садовому кооперативі. Гарне місце для цього вибрали кооперативщики: затишно тут, маленький ставочок зробили собі, щоб працювати і рибалити. Коли велосипедисти проїхали садовий кооператив, то далі майже вздовж яру стояли поодинокі хатинки, де проживали тутешні мешканці. Це були, переважно, старі люди, які не захотіли перебиратись ближче до більших сел. Та тут траплялися і добротні будинки, де жили більш молодші хазяї або заможні жителі міста, які тут купили житло під гарну дачу. Влітку тут така краса, що гарно відпочивати: ні шуму машин, ні міського галасу, лише тиша та благодать. Тож і дідусь з онуком просто відпочивали, тихенько крутячи педалі велосипедів. Тут хіба що порушували тишу собаки, що непривітно зустрічали незнайомих гостей, та ще Костік не замовкав, цілу дорогу коментуючи різні речі, що вражали його уяву.
Так вони під`їхали до височенької греблі, де на височині розташувалось невеличке село Гриценкове. На початку села, в його городах, був невеликий ставок, якого на греблі з дороги було майже не видно за кущами верболозу та деревами.
- Отут, онучок, біля ставу ми знайдемо гарне місце, щоб трішки підобідати, скуштуємо, що нам тут бабуся приготувала. Відпочинемо, проїдемось селом, побачимо, як тут люди живуть, а вже за селом звернемо вліво в поле. Там багато кропиви та будяків, зможеш ще погуляти в свої ігрища в козаків-розбійників, помахаєш шаблюкою, а я просто відпочину, спостерігаючи, як ти, мов справжній козак, розправляєшся із ворогами.
Смачно підкріпившись, онучок із дідусем продовжили свій путь. Проїхались селом, подивились на різноманітні хатинки, добротність яких залежала від статку хазяїв з числа мешканців цього села, проїхались широким вигоном, де раніше, імовірно, весь день бігала дітвора, шумно граючись у свої ігри, а зараз було безлюдно, хіба що самотньо паслась прив`язана чорна коза, що задрала до них голову, намагаючись, мабуть, пізнати, що це за гості тут катаються на велосипедах. Та біля деяких дворів у переносних решітчастих загородках відлежувались, гріючись на сонечку, маленькі курчата та каченята.
Безлюдний вигін, тільки невдоволено майже з кожного двору гавкали собаки, охороняючи свій двір та сповіщаючи господарів про непрошених гостей, тим підтверджуючи, що не даремно їдять свій хліб.
Дідусь повіз онучка не центральною асфальтною дорогою до головного шляху, а повіз його за село, попід яром, де пролягла не дуже наїжджена ґрунтова дорога, що вела в поле, де росла з одного боку пшениця, а з іншого - сонях.
- Отут ми ще зробимо одну зупинку, бачиш, скільки в тебе тут роботи, скільки ворогів тебе чекає. - Дідусь показав рукою, скільки понад яром тут будяків росте. Він добре знав онука, який завжди знаходив якусь добру лозину та шмагав нею бур`яни, як козак шаблею своїх ворогів. То хай трішки побавиться, доки ще не пройшло його дитинство.
А сам поставивши велосипед, знайшов собі бугор, де можна добре вмоститись та посидіти, спостерігаючи за онуком, та просто відпочивати на природі, смакуючи чисте повітря та милуючись неповторними краєвидами рідного краю.
Дідусь діждався, поки Костік набавився, рубаючи будяки та кропиву і сказав: "Поїхали, дідусю, далі!".
То вони неспішно сіли на свої велосипеди і покрутили педалі вперед, польовою дорогою, що вела вздовж посадки, крізь яку яскраво миготіли на автошляху машини.
Дідусь повчав:
- Костик, коли виїдемо на шлях, то треба бути дуже уважним, там багато автомашин. Ти будеш їхати по узбіччю, а я поруч із тобою по краю проїзної частини шляху. Там не можна балуватись і відволікатись, поки ми не з`їдемо зі шляху в посадку.
Уже на в`їзді в місто, вони звернули з дороги і поїхали посадкою, де була асфальтна доріжка. Там трішки можна було розслабитись, та невдовзі ще прийшлось їм переїжджати заполонене автомашинами перехрестя доріг. Для цього вони вибрали світлофор, там це було зробити значно надійніше, чим просто на пішохідному переході, де не завжди можна довіритись на чемність водіїв, не всі додержувались правил дорожнього руху. Ну а далі - то вже знайома їм була дорога до дому.
Дідусь сподівався, що наступна зупинка в них буде вже в гаражі, та він помилився. Проїжджаючи сквером, уже вздовж рідної вулиці, Костік попросив зупинитись. Стали, дідусь зліз з велосипеда та став розминатися, а Костік без зайвих слів улігся на стежці, прямо в пилюку, і лежить.
Дідусь до нього:
- Костик, а це що таке ще?
- Дідусю, я заморився! Так що я трішки полежу, відпочину.
- Ні, Костик! Це не годиться, вставай, обтрусимося та поїдемо далі, ми вже майже вдома, на своїй вулиці, ще з кілометр - і ми будемо в гаражі, а це вже вдома.
Костик неохоче піднявся, і вони поїхали.
Заїхавши в гараж, Костик першим ділом до дідуся:
- А скільки ми сьогодні наїздили кілометрів?
- Ми проїхали з тобою 25 кілометрів. Це не так багато, так і не мало для твого віку. Молодець! З тебе вийде справжній велотурист.
-О! Так я уже готовий з тобою їздити на далекі відстані. Ти обіцяв, що ми поїдемо з тобою до бабусі Марії в село.
- У село ми з тобою поїдемо колись пізніше, бажано, щоб ти опанував свій новий швидкісний велосипед, а поки у нас ще з тобою є такі місця, що ми повинні з тобою об`їхати цим літом. Та як будемо їздити з тобою далеченько, то я побачив, що треба нам брати і з собою каремат, щоб більше не прийшлося тобі влягатись серед дороги відпочивати десь в бур’янах чи в пилюці, як це роблять "паці". І вони удвох голосно розсміялися.
- А куди ми ще поїдемо?
- Поїдемо на Блакитні озера, об`їдемо навколо них. Потім поїдемо в парк, там велика територія, де можна довго кататись Ще можна кататись вздовж річки, там такі красиві краєвиди, та ще і скупатися можна. Так що роботи в нас із тобою ще не початий край!
09.12.2016р. Володимир Лютий.
********************************************************