На березі моря
Вона стояла спиною до берега і на її босі ноги час від часу накочувались пінисті, як шампанське, хвилі.
На небі сходило сонце. Хмари білими літачками пропливали над синім морем. Вітер розвіював коротке світле волосся дівчини і її легку блакитну сукню. Вона була схожа на хмарку: така ж легка і тендітна, що, здавалося, вітерець подме трохи сильніше і дівчина злетить.
На дівчачому обличчі ясніли бірюзові очі і м`яка посмішка, яка передавала її спокійні думки. Хоча, насправді вона ні про що зовсім не думала. Просто стояла і вдивлялась у блакитний горизонт, у світло, де небо зустрічається з водою.
Це море було таке величезне і безкрайнє, що його легко можна було сплутати з океаном.
До того ж, воно було спокійне лише зараз, вранці, а ввечері і вночі море скаженіло, плювалося піною, налітало на берег горами-хвилями, нещадно злизуючи з нього пісок. І вдень море було неспокійне: вітер грався з хвилями так, що, здавалось, скоро почнеться шторм. І дівчина це знала. Саме тому й прийшла ні світ ні зоря, коли сонце ледь-ледь виглядало із-за бірюзового обрію.
Вона стомилась стояти і повільно рушила вздовж берега. Небо, як і море, щомиті змінювалося, і саме це дівчині подобалось найбільше. Море хвилювалось, хмари змінювали одна одну, ніби готувались до приходу сонця. Але сонце так і не вийшло: його перестріли чорні хмари і взяли в свій сірий полон. Хвилі збільшилися.
Дівчина лише посміхалась і тепер йшла трохи далі від хвиль, які щоразу більше вистрибували на берег. Почався дощ. Море гойдалося. Дівчина підняла обличчя до неба. Вона плакала. Теплі сльози з крижаним дощем лилися по щокам. Чому вона плакала? Тільки море знало. Все-таки вони були дуже схожі: коли спокійний зовні, а всередині тебе розривається шторм.
Коли вона пішла, дощ так і не спинився. Тепер дівчина виглядала геть інакше: мокре волосся падало на сумні, матово-сірі очі, сукня змушувала їжачитись від холоду, і тепер постать, яка до цього була схожою на хмарку, перетворилась в зсутулену людську істоту, на яку замість хвиль накотилась туга і невідомий біль.
Дощ бив її, наздоганяв, але дівчині було байдуже. Вона все більше віддалялась від води, але думками навпаки була поряд з морем. Воно досі манило її, притягувало до себе, кликало...
Напевно, колись вона-таки послухається його і стрибне.
Але не зараз. Зараз їй перечить дощ, і він мусить спершу затихнути, аби вона змогла заглушити шторм всередині себе. Їй досі хотілося плакати, але вона стрималась.
Дівчина пройшла кілька вулиць, повернула вбік і зустрілась очима із своїм відображенням у якомусь вікні. Так... зараз вона навіть на себе не схожа.
Мати засмутиться, знову не зможе їй нічого пояснити. Бо що вона скаже? Що її кликало море? Що вона ладна йти сотні кілометрів, аніж сидіти і розуміти, як проходить її час, скільки б так його не лишилось, чи п`ятдесят років, чи п`ять. До того ж, звідки знати, скільки в неї його ще є?
І дощ не спинявся.
І дівчина йшла, не розбираючи дороги, дивилась поперед себе і нічого не помічала. Сама здригалась від холоду, але думками досі була на берегу, вдихала солоний запах хвиль і присмак якоїсь незрозумілої волі, яку відчуваєш, коли стоїш перед великим простором, який захоплює і змушує вважати, що ти тут єдина людина, та й загалом єдина людина у Всесвіті... Але ця думка зникає тоді, коли обрій темніє, і в цей момент стає якось спокійно і водночас сумно, ніби згадуєш найболючіші хвилини життя...
Дівчина повільно йшла від будинку до будинку, ніби шукала свій, сама того не розуміючи. А потім ніби отямилась. А тут хіба є її будинок? Тут лише старі бетонні коробки, а її дерев`яні стіни набагато далі, там, де немає моря, де немає бірюзових горизонтів, там, де є лише люди і цей проклятий дощ.
