Марійка, я і кошеня

Мабуть, це погано, але я не можу про себе сказати, що я люблю котів. Ні, це, звісно, дуже симпатичні створіння, особливо, коли вони маленькі і не пісяють у капці. За ними буває цікаво спостерігати, люди навіть кажуть, що вони мають неабиякі лікувальні властивості. Але для мене кіт у хаті — це передовсім вічна перечіпалівка і плуталка під ногами. А ще купа зайвого клопоту, зіпсованих речей і відповідальності. Одне миршаве кошеня — і ти вже не можеш прямо з роботи поїхати на вихідні у село, не пристроївши десь оте чадо.

Тому, коли мій оспіваний у віршах кіт на ймення Химка десь зник безвісті, не повернувшись додому, я, хоч і погорювала трохи, але твердо вирішила: більше в моїй хаті й ноги котячої не буде! Ну, чи лапи, як там правильно сказати...

Знала ж, знала, що зарікатися не можна! На порозі сиділо ВОНО. Страшніше атомної війни. Я не розбираюся в породах собак, але морда цього кошеняти мені дуже нагадувала не то бульдога, не то не знати що, але точно не кошеня. Шерсть збилася, зелені очі, вузькі і якось навскіс прорізані, позакисали. Вуха заломлені вниз, як у щеняти. Худюще, наїжачене.

Я точно знала, що Я НЕ ХОЧУ КОШЕНЯТИ!!! ніякого! Ні милого, білого й пухнастого, ні, тим більше, ОЦЬОГО лишенька на мою голову!

Я на нього і бриськала, і з двору виносила, та воно вперто поверталося на мій поріг.

Я не скажу, що моє серце розтануло. Навпаки, я була зла, як чорт — розуміла, що зараз я його один раз погодую, і все — приречена. Воно вже буде моє. А я НЕ ХОЧУ!!! просто до крику. Не хочу, і все. Та я ж не ізверг...

Після того, як побачила, що ВОНО їсть навіть чорний хліб, я змирилася з долею. Ну, прийшло само — так йому й треба. Могло б собі й нормальнішу хазяйку найти. Але ж ні, прибрело саме туди, де йому зовсім не раділи і виціловувати не збиралися...

Викупане кошеня виявилося вже не брудно сірим, а взагалі незрозумілого кольору. Воно здавалося то чорним, то рудуватим, то сивим, в залежності від освітлення і від кута зору. Його точно не можна було назвати милим, так воно не вписувалося в канони котячої краси. Ах, да — це наче було ВОНА, але впевненості в цьому я не мала. Тому не спішила давати приблуді ім`я. А ще — надіялася комусь спихнути, хай там вже й називають...

На її нестандартність всі звертали увагу, і я кожному її пропонувала. Та добровольців не знаходилося.

Одна віртуальна знайома вже пару років погрожувала, що приїде до мене в гості. То на санках кататися, то куліш варити... Але щоразу якось не складалося, і я вже думала, що ті погрози так ними й залишаться. Та ось на її сторінці у вк з`являється безглузде з мого погляду оголошення, мов, куплю кота якоїсь там породи... Тут здихатися не можу, а людина готова гроші платити! Правда, за породу, а не за казна-що котяче, та однак.

Коротше, сфоткала я своє лихо з горем пополам і відправила світлину Марійці, в порядку жарту — моє, мов, даром забери. І що б ви думали???

Через пів-України, з пересадками, з корзинкою-кліткою в руках, вона до мене таки приїхала!

Дівчина виявилася дуже приємною і лагідною, чим зламала свій старанно вибудуваний колючий віртуальний образ. І з кицькою моєю (таки кицькою!) спільну мову відразу знайшла. Правда, оте “даром” за рахунок дороги виявилося просто золотим, зате намічені гостини таки відбулися. Навіть куліш був. Отак-то.

***************************************

7 квітня в Марійки день народження. Вітаю щиро!)

Лубни, 15.02.2016