Оріон

- А ніч... Ніч зачаровує, - вона знову зітхає так, ніби у наступну секунду подивиться співрозмовнику в очі. Та хіба це розмова, коли є лише голос у слухавці?

Та це єдиний промінчик щастя, десь далеко з-за горизонту - його дзвінок. Єдиний спосіб створити ілюзію присутності. Вона струшує з бордової валізи невидимий пил і бере телефон в ліву руку.

Переповнений вагон приміського поїзда. Він ледве набирає швидкість, повільно тягнеться сам і тягне пасажирів. Бабусь з клунками, чиїй спритності можуть позаздрити олімпійські чемпіони. Чоловіків із учорашніми газетами. Студентів. Безрадісний хмільний контингент. А ще Олю.

Як це дивно: у такому місці розмовляти про ніч, та ще й телефоном.

- Чому не день?

- Днем все надто просто. Буденно. Рутина, от і все.

- Ну це так. Я тобі розповідав, чому в дитинстві хотів космонавтом стати?

- Справді? Невже совкова пропаганда польотів на ракетах?

- Дарма іронізуєш. Мені колись дід розказав про те, що зорі такі ж, як наше сонце, тільки трохи далі знаходяться. І все. Дитині ж багато не треба, щоб перетворити це в нав`язливу ідею.

- Ще й яка правда. На зорі любив дивитись, от і в космос теж хотів злітати.

- Я навіть справжню ракету колись змайстрував. Вона була з картону і по-дитячому криво зроблена, але я свято вірив, що вона - диво техніки. Так от, якось вночі вирішив політати і стрибнув з дідової груші. Висновки. По-перше, гравітація існує. По-друге, коли я побачив зірки в очах, мені зовсім перехотілося кудись летіти. По-третє, моєму діду взагалі не можна розказувати історій, бо він потім вигадує мені прізвиська.

- Невже "Гагарін"?

- Він ще півроку називав мене Оріоном...

Тиша у слухавці змусила подумати, що він просто замовчав, та це означало, що дзвінок обірвався. Оля посміхнулася.

Для мене ти не Оріон, хлопче. Ти Всесвіт і кожна зірка у Всесвіті. І якщо я не стану тою, з ким ти збудуєш космос, то хоча б залишуся у спогадах найяскравішою кометою.

Київ, 2017