Понеділок
Сьогодні у понеділок в мене виникло бажання завести щоденник. Взагалі то я не дуже люблю понеділки. Я вважаю, що їх придумали фашисти, щоб катувати людей. Це незвичайний робочий день тижня, це якийсь винос мізків. Поміркуйте самі - спочатку вечір п’ятниці, потім така гарна субота и релаксуюча неділя. І тут зовсім зненацька - БАЦ - понеділок! У підсумку сиджу, як овоч на нараді у шефа і розумію, що щось у цьому світі негаразд. Та ще й шеф постійно нагнітає обстановку. Ну, його зрозуміти можна - він турбується, він постійно заздалегідь готується до понеділка. Мабуть, ще з вечора п’ятниці. Можливо, він навіть єдиний, хто чекає його з нетерпінням. Якщо я колись стану шефом, то я, ймовірно, теж покохаю понеділки та буду сам зранку дивитися на підлеглих, як на овочів та спостерігати, як вони повільно пускають корені.
Понеділки я зненавидів ще замолоду, коли проходив військову службу у Збройних Силах. У військах цей день вважався командирським. Вони, тобто командири, приходили на службу дуже рано, коли всі спали і я навіть не уявляю, що вони робили. Мабуть, чекали понеділка. Стояли посередині казарми перед дзеркалом та чекали. Коли я просинався, то перший, кого я бачив - це був командир. Уявіть собі: не мама, не кохана дівчина, не Руслана Писанка з її прогнозом погоди - це був командир. Суворий такий, підтягнутий, випрасований та свіжопоголений, з маленькими такими шматочками газетного паперу з плямами крові на щоці, тому що він поспішав не проґавити понеділок та поранився бритвою. І він теж через усе турбувався. За те, щоб я правильно згідно статуту відкинув свою ковдру на бильце ліжка. Щоб я швидко за сорок п’ять секунд одягнувся, бо я в армії. Та врешті решт вчасно встав у стрій. А мені на той час було лише вісімнадцять років. Шрам на серці та спогади на все життя.
Отже понеділок. Сьогодні я зустрів її, і мій світ перевернувся. У чоловіків таке трапляється, коли вони зустрічають саме її. В них просинається
лицарський дух і геть зносить башту. Я стояв, затамувавши подих, та вона навіть не помітила мого існування поруч. Пройшла ніби котком по бездоріжжю, наче я порожнє місце.
- Хто вона? – запитав я колегу Юрка, котрий про всіх все знав, тому що половину робочого дня проводив у курилці, де обмінювався свіжими ще гарячими плітками та новинами.
- Маша, помічник юриста. Ти що, її ніколи не бачив?
- Ні, - відповів я та повторив її ім’я. – Маша. Яке гарне ім’я!
- Дуже. Головне, що рідкісне, - пожартував мій товариш. - Дивись не закохайся.
- Пізно, - видавив я з себе та глибоко зітхнув.
- Прощавай друг! Вона знаний боєць на любовному фронті. Від її чар вже загинув не один наш побратим, - попередив мене Юрко. – Але ти не переймайся, тебе вона навіть в полон брати не буде. Такі, як ми, мілко плаваємо. Вона полює за жирною здобиччю.
- Це ми ще побачимо, - не погодився я, вдихаючи аромат її парфумів.
Залишок робочого дня я провів у пошуках будь-якої інформації про Машу. Вона була не заміжня. Ну це зрозуміло – вона чекала на мене. Минулого місяця їй виповнилося двадцять два роки. Мені влітку буде двадцять три. Ми майже створені один для одного.
З роботи я вийшов на десять хвилин раніше, тому що вирішив прослідкувати за Машею та дізнатися, де живе моя кохана. Я перейшов на інший бік вулиці та став біля дерева, щоб бути непоміченим. Але якийсь рудий бовдур під’їхав на червоній іномарці до моєї схованки та оббризкав мене водою з калюжі. Я дуже розсердився та вже хотів покарати свого кривдника, але я помітив що Маша вийшла з будівлі. Вона подивилась на мене та посміхнулася. Яка в неї чудова посмішка! Наче в ангела. Дівчина помахала мені рукою та пішла мені назустріч. Я став ніби вкопаний. Дуже швидко відбуваються події. Ми майже не знайомі. Як вона дізналася про мої почуття? Невже це саме те омріяне кохання з першого погляду? Я зібрався з силами та зробив крок до неї. Але все марно. Вона знову пройшла котком крізь мене до цього самого рудого бовдура, який чекав на неї у червоному автомобілі. Вони поїхали геть, а я дістав хустку та почав витирати краплі води з обличчя.
