Хто в цьому винен?
I
Ах, яка стривоженість, яке бажання повернення… Ти блукаєш тут вічно, ти завше опиняєшся на цьому етапі зневіри, чому ти не можеш побороти відчуття самотності і провини? Туман, туман, знайомі вулиці панічно тебе лякають, усе насміхається над тобою, тьмяні будинки здобули собі більше поваги в твоєму світі, ніж ти сама. Щож, ти покинула нестабільне місце надуманої безпеки, ти так самовпевнено втекла сюди… Аякже, неочікуване лицемірство краще за тривалий упертий тиск.
Ти не знаєш куди прихилити важку заспану голову, надокучлива пульсація всередині, мерехтіння, зсунення контурів, надто багато синього, ти втрачаєш здатність щось адекватно аналізувати. Нехай ти будеш повністю обплетена п’янкою сосновою хвоєю, повністю обплетена мовчазними покірними кульбабами, ти даремно відокремлюєш себе од загального шорсткого асфальту, ти всього лиш найм’якша його частина, ти не повинна була сприймати себе так возвишено, ти не більше ніж дім для нав’язливих темних думок. Чому ти досі відчуваєш їхню стійку присутність? Ти ж така тут самотня, ти могла б керувати всіма примхливими процесами змін навколишньої абсурдності, їхня спонтанність насправді страшенно оманлива. Надто божевільні припущення? Після стількох тривожних миттєвостей важко піддатися оптимізму(або хоча б адекватному сприйняттю), твоєю спиною самовпевнено прогулюються чиїсь холодні шорсткі пальці.
Ах, ця гра уже ні крапельки нам не цікава. Ми чекали на щось більше, аніж безсенсове борсання у власному мозку, ти здатна лише на вічне гниття зсередини, публіка невдоволена! Чим ти різнишся од інших мучеників у тернових вінцях(більшість самі їх собі вдягають, будь певна, це всього лиш частина вашої збіднілої культури)? Їхні серця кровоточать од колючої хвої, надто знайомо, схоже, твої надії не знайшли жоднісінького підтвердження.
Ти повертаєшся в місце постійного тиску, твій відчай шепоче тобі, що так набагато легше, сторонній контроль позбавляє тебе здатності самостійно мислити. Дерев’яна нестабільна хатина вітає тебе жалюгідною фальшивою турботою, твої знайомі так нестерпно її обожнюють. Ваші наставники(люди, що проповідують тут заздалегідь визначену ідеологію) ведуть вас на якийсь чудний концерт вельми важливої особи, ви повинні захоплюватись її покорою, вона вчасно обрала правильну позицію. Ти не чуєш нічого, ти сидиш далеко від сцени й твоїх товаришів, ти безмежно смутна, та це не нагадує істеричний протест, скоріше меланхолію. Жодної чіткості, жодного натяку на щось близьке, ти знов загубила свої окуляри, тому так різниться твоє сприйняття(саме від нього залежать твої рішення й дії), лише мерехтіння, лише мерехтіння, зірки над тобою поволі міняють форму, усе закохане в непомітність.
Повернення. Натхнення і захват приспали в інших спогади про реальність, ніхто не пам’ятає правильної стежини, як хороше, що ти не піддалась оманливій пропаганді. Вас попереджають про небезпеку попереду – несподіваний бруд на голову. Ти бездоганно умієш бути уважною, та що це міняє, що це міняє? Всередині тебе усе здригається, усе нестерпно ридає. Як же ти ненавидиш ризик, він так люб’язно спілкується з твоїми пекучими сумнівами! Це майже завжди означає невигідний раптовий фінал, невигідний, звісно, самій тобі, хоча спричинений він твоїми ж рішеннями.
Ти здивована. Повернення виявляється вельми безпечним, але не додає тобі більше певності. Від знайомих ти дізнаєшся, що знов пропустила якесь важливе складне завдання(їм усім уже повідомлено відповідь), ах, справді, твоя покора ще надто недосконала, ти сама придумала всі свої переваги. Ти розгублено блукаєш порожньою вулицею, ти не знаєш, за що тепер зобов’язана себе лаяти. Ти одна, тебе не задовільняє ця навколишня фальшива послідовність. Хіба ти нітрохи не хочеш здобути рятунок? Вирішуєш повернутись додому, аякже, це твоє власне бажання, це ажніяк не поклоніння порожній випадковості…
Ні, щось не так.
Ти не простуєш розслаблено й м’яко по мокрій слизькій траві.
Твої бліді босі ноги(вони схожі на стіни в твоїй кімнаті – ознака гострої внутрішньої беззахисності, як же це чудно, чудно, ти могла споглядати їх в моменти раптового відчаю, та тепер ти сама стала ними) не намагаються впіймати на землі мінливі сонячні промені.
Небо не сміється до тебе, небо не сміється до тебе, небо не сміється до тебе, це так нестерпно…
(дивно, та влитися у твоє шорстке нестабільне серце(сплутані грубі нитки) страшенно просто).
Залишається тільки одне відчуття, в якому ти можеш без сумнівів потопати.
Тонкі сірі пальці повільно малюють в твоїй голові чиєсь чутливе тривожне вухо(твоя голова – тьмяна крихка підлога), замість сережок – усміхнена колюча солома, повсюди в твоєму мозку сіль впереміш із пилом міських доріг.
Спини не існує, ти зобов’язана помічати реальність.
II
Раптова погоня(хто все це вигадав?).
Ти змушена…бігти?
Вони знайдуть, вони знайдуть тебе усюди(чи це справді твої думки?).
Сьогодні земля прихильна до тебе, принаймні, ти поки що їй довіряєш.
Сприйняття залишає все на етапі ескізу, ти не встигаєш помічати деталі, надто світло і надто туманно.
Ти дійсно гадаєш, що допоможе зміна маршруту?(всього лише зсув, зсув, ти все одно прямуєш у свою оманливо безпечну оселю).
Ах, нііі(ти знову підкоряєшся клятому заїждженому сюжету!). Вони й тут залишили своїх підданих.
Різкий рух по діагоналі.
Невже ти робиш якісь успіхи? Ти заледве оминаєш іще одне заплутане місце зупинки.
Горизонт повністю змінено, та тобі наплювати, ти все одно не бачиш вище власних незграбних ніг. Найдовша, найдовша дорога, ти постійно тут з’їжджаєш назад, надто важко, це найбільш неприємна частина втечі.
Оу, справді, десь позаду була погоня? Усе давно забуло про неї, а ти – особливо(внутрішнє переслідування).
Слизько, слизько, слизько, ти намагаєшся піддатись стрімкій стежині, та вона постійно тебе обманює, це має силу лише у твоїй уяві.
Несподівана допомога, ти в нестабільному дерев’яному тунелі, присутність друзів починає відчуватися хоча б схематично. Чому ти й досі бачиш попередні пейзажі? Твій захисник виявив безмежну легковажність, все розпадається, несерйозні зніяковілі вибачення(для чого це все було, хіба це комусь вигідно?).
Ти страшенно розлючена(миттєво), ти в страшенному відчаї(твій звичний стан).
Праворуч неквапом їде грязно-жовтий автобус. Хоча би так, хоча би так, звісно, це допоможе тобі(ти таки певна в погоні?)…
Зупиняється. Ти вбігаєш без жодних сумнівів.
Прохання, прохання, яка ти стрімка, яке все безмежно стрімке… «Мені тільки до магазину», чому ти так жалюгідно й настирливо переконуєш, якщо в тебе й так є гроші за проїзд? Водій погоджується, він навіть тебе не знає, це тільки його робота.
Дороги немає, ти зовсім не сподівалась на таку швидкість.
Зупинка, ти покидаєш автобус. Ах, невже в тебе є якийсь шанс? Ти знаєш, що тепер повинна рятуватись від тиші й себе самої.
На лавці в кутку мерехтливої темряви сидить твоя подруга Міль.
«Більше ніхто не зміг прийти, але не хвилюйся, ми витягнемо тебе із цього!».
Хтось би ще її звідтіля витягнув, вона даремно не помічає в’язкості.
Страх, страх, ти завше благаєш рішучих дій, та сама від них утікаєш.
Ти опиняєшся в незрозумілому блискуче-жовтавому приміщенні для ритуалів, тут зовсім нічого, лише ясне водянисте повітря, надії майже не мають впливу. Попереду іще одна твоя товаришка(ти, однак, не пам’ятаєш її імені), вона готова спричинити довгоочікуване очищення.
Дивні рухи руками(немов крила?), дивні рухи без рук.
Ти вже знаєш, хто в цьому всьому винен – се думки, які ти зранку уперто перетравлювала, їхня першооснова, аякже, суспільство, ти безперервно шепочеш свої легковажні висновки, абсурдність, тебе ніхто не чує. Ще кілька підозрюваних, щось не те, ти не можеш змінити варіант бачення…
Ти вже не тут, тебе оточують тисячі моторошних цупких ниток, усе звивається, ланцюги твоєї хворої заплямованої свідомості, скорпіони(у них надто багато пилюки), темні насичені кольори, спогади про твій не зовсім вдалий досвід, про твої гріхи й те, чим ти себе уперто вбивала.
(хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен хто в цьому винен)
Ні! Не так, не так.
ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН ХТО В ЦЬОМУ ВИНЕН?
Повторення усього.
«Ах, я не можу повірити, що все спричинено цим».
Навколо тебе жахливий живий танець, де ти, де ти, ти десь на рівні клітин і мікроорганізмів, деякі проблиски осяяння, але ти ще не певна, твоя позиція не тверда, усе страшенно, страшенно стрімко, раптовий дівочий голос(навіщо? Ти була уже майже на шляху повернення і спасіння!). Вона говорить щось чудне й недоречне, але ти чомусь довіряєш їй, це твої приховані сумніви. «Хіба те може бути правдою? Ти знаєш про справжню користь…», іще стрімкіше, божевілля, ти не знаєш, чи це ще твердить та дівчина, чи голос в твоїй голові(рівноцінно?).
То це означає, ти знов повертаєшся до початку? Ти знов піддаєшся?
Нескінченний жах, ні, ти заплутуєшся у нитках, повзуть-пливуть скорпіони, навколо тебе в’ються жовті брудні ланцюги, не так, ти не хочеш померти у цьому, темрява не поглине тебе, вони не повинні тебе сплітати, ти кричиш, ти з усіх сил намагаєшся це розірвати.
Раптом! Усе залито зеленим.
Невже ти прокидаєшся з чистою головою?
Щож, ми таки здивовані.
