В цьому вирі з думок
В цьому вирі з думок не шукаю вже навіть причини,
Не питаю себе, що зі мною й кого я люблю.
Світле небо, невже за цю ніч я вже стала причинна?
Чи в мені ще лишилась хоч крапля живого жалю?
Заберіть в мене голос. Відпусти мене, зболена зливо!
Я кажу, як востаннє: не тримайся за ніч, відступись!
Тьмяне небо, то кольору кварцу, то стиглої сливи,
Вже не грає, як завше, й не буде уже, як колись.
Як забути дощі? Як у вирі думок не згубитись?
Як набратися духу сказати горам "прощай"?..
Може, завтра я зможу іще хоча б раз зупинитись,
Може, зможу хоча б зупинитись... щоб випити чай.
