Василич
В кожній організації, що поважає себе, обов’язково існує такий працівник. Електрик, сантехнік, монтер у однієї особі, людина з золотими руками. Нашого звали – Василич. Йому було десь років за п’ятдесят. Сухий, худорлявий чоловік з рідким сивим волоссям, завжди витріщеними очима та постійним запахом алкоголю. Він періодично запивав, його звільняли, але потім прощали та повертали працювати далі.
У нього був нерозлучний друг - Михалич, більш просунутий алкоголік. Якщо Василича треба вважати прихильником культу «Зеленого змія», то Михалич був повноцінним жрецем. Він завжди знав, де і коли наливають.
Одного разу у п’ятницю він зателефонував Василичу та запросив того на кладовище. Наш майстер вирішив, що трапилось якесь горе, та відпросився з роботи. Купив «чвертку» на всякий випадок та поїхав на кладовище, що знаходилось за містом. В автобусі він сів біля заляпаного брудом вікна і почав думати про життя та неминучість смерті. На вулиці панувала пізня осінь. Жовтневе сонце вже майже не гріло та постійно ховалась за рваними хмарами. Сірий сумний пейзаж за вікном навівав тугу.
- Привіт, Михалич! – привітався Василич з другом, коли зустрів його біля входу до цвинтаря. – Друже, що трапилося?
- Та нічого. Все гаразд, - чомусь радісно відповів жрець «Зеленого змія».
Він вже був напідпитку, бо його злегка штормило. В руках Михалич тримав дві троянди із чорною стрічкою.
- Хтось помер? – продовжив допитуватися товариш.
- Ти не повіриш. Тут постійно хтось помирає. Пішли зі мною.
Друзі разом зайшли на цвинтар та попрямували у напрямку великої групи людей, які проводили поховання.
- Це помер твій родич? – поцікавився Василич.
- Майже. Всі люди браття. Та взагалі це не важливо. Слухай мене уважно. Роби, як я. Спокійно підходимо та співчуваємо. Тримаємось у натовпі. Коли тут все закінчується, сідаємо разом з усіма у автобус та їдемо на поминальний обід. Потрібно віддати шану небіжчику.
- Тобто померла незнайома тобі людина? Так? – уточнив Василич.
- Так, - зізнався кмітливий жрець «Зеленого змія». – Ще годинку тут померзнемо, а потім у теплі та комфорті вип’ємо та поїмо.
- А де ти узяв квіти? – знову запитав майстер.
- Тут. Я завжди їх беру тут. Багатий вибір, - як ні в чому не бувало відповів Михалич.
Друзі повільно підійшли до поминальної процесії, перехрестилися та загубилися у натовпі. Після похорон вони разом з усіма сіли у автобус та поїхали. На них ніхто не звертав уваги, не питав, хто вони та звідки. Їхали довго, більше години. Зеленозміївці почали нервувати, але боялися запитати куди вони їдуть, щоб себе не виказати. Коли автобус зупинився, та всі вишли, то з’ясувалось, що це було якесь село, назву якого вони навіть не чули. До міста було майже сто кілометрів, мобільний зв’язок - відсутній.
Всіх гостей запросили до сільської їдальні. Друзі не знали, що їм робити: тікати додому чи йти за стіл. Переміг культ: зеленозміївці вирішили спочатку випити та поїсти, а вже потім думати, як повертатись додому. Але ні оковита, ні їжа напарникам у горло не лізла. Та й рідні померлого почали на них коситися. Вони взяли по пиріжку та мовчки пішли на вихід.
Надворі вирував холодний вітер, вже сутеніло. Почав капати дрібний осоружний дощ. Михалич підняв комір плащу та сумно подивився на Василича, якій надів капюшон. Схожі вони були на побитих собак. Прихильник культу порився у внутрішньому кармані куртки, дістав «чвертку», відкрив її та почав пити. Коли залишилось пів пляшки, він віддав її жрецю. Додому йшли вони довго. Дуже довго.
С понеділка Василич не пив, зав’язав. Тримався довго – тиждень.
.gif "{#}")