Спогади
Її спогади
Д. Х. Джебран
Вона проходила повз цей до болю знайомий будинок, і серце краялось. Невже всі її спогади зникнуть з обличчя землі так само безслідно, як і ця будівля. О, скільки усього з нею пов’язано!..
Ось на цей ґанок вона вибігала, босонога та смішна, аби провести батька на роботу, а увечері на цьому ж ґанку вона його і зустрічала. Він завжди приносив їй щось у подаруночок. «Татку, а де Ви все це берете?» - «Це від зайчика, моя люба»… Так, він був її героєм. Його руки, такі великі та сильні, здавалося, могли захистити від будь-якої біди, а очі, лиш придивись, - відкривали неосяжний всесвіт тієї безмежної мудрості, що немов річка, що вийшла з берегів, нестримно текла з його вуст. Вона пишалась батьком. Вона звеличувала його. Він не був красномовним, та в його простоті виднілась щирість та любов. Любов до всіх: до них малих, до мами, до просто знайомих, ба навіть незнайомих. Всі свої перші кроки вона робила за його надійної допомоги. Це схоже було на те, як мала дитина, що не може ще навіть просто повзти, намагається стати і самостійно піти, не приймаючи допомоги від батьків, що тремтячи протягують їй руки, аби та не впала та не поранилась. Так було і в її житті. Перші рішення – перші розчарування в людях, в почуттях, у світі, від яких батько намагався її вберегти, та даремно, адже нам, людям, властиво не йняти віри до тих пір, поки самі не обпечемось. Та він все одно був поряд, завжди поряд. Його віра в неї саму, в її успіх, в її талановитість та неповторність, допомагали завжди більше, ніж будь-які тренування та досвід. На цьому ж ґанку вона і провела тата у вічність. Тут їх шляхи, що насправді були паралельними, стали однією невпевненою тонкою лінією. Вона не вірила, що це може колись трапитись. Ні, з ким завгодно, лише не з нею. Вона дивилась на його вуста, що навіки застигли у доброзичливій посмішці, чула слова співчуття та обіцянки бути поруч інших членів родини, яку дуже зблизила втрата однієї рушійної, ба навіть ключової її частини, і не вірила. Просто не вірила, адже не може бути, щоб вона залишилась одна, без батька, без його любові, підтримки, віри в її сили. Більше всього на світі їй тоді захотілось його обійняти, прижатись до його грудей і сховатись в його батьківських обіймах від цього несправедливого, жорстокого світу, де майже не залишилось місця теплу і любові. Це тепло залишилось лише в батьківських обіймах, і ті навіки стали холодними. Своє тепло вони не втратили лише у її спогадах. І тепер ці спогади мали знести… Хіба таке можливо?..
Зливою потекли сльози, гарячі сльози болю… Сльози з дитинства, що їх не можна зупинити. Сльози безвиході.
А ось це віконце, біля якого її завжди чекала матуся. Час стікав, та незмінним залишалось те місце біля вікна. Матуся любила спостерігати за нею. Так, говорила вона, вона повертає ті небагаточисельні щасливі моменти свого власного дитинства, яке вже, на жаль, не повернути. В пам’яті назавжди закарбовано той лагідний та люблячий матусин погляд, що здавалось, бачить тебе наскрізь, від якого нічого не сховаєш. А ці ніжні та лагідні долоні, що залишились такими і до сьогодні. В дитинстві вона думала, що руки можуть бути такими ніжними, тільки якщо робиш стільки ж добрих справ, скільки їх робила матуся, і тільки якщо всередині тебе, живе стільки ж усеосяжної любові та бажання піклуватись про ближніх. Саме ці почуття, на її думку, робили матусині руки такими ніжними, а серце – таким великим, адже коли комусь потрібна була допомога, матусине серце ніби розтягувалось, щоб вмістити у собі ще одну людину. Матуся стала її розрадою, а її серце стало притулком, де завжди можна було знайти любов та розуміння. Так, розуміння. Саме те розуміння, якого їй так не вистачало. Мама стала її Марією, святою, праведною, і жодне її слово не підлягало сумніву.
Та що ж залишиться тепер від того образу?.. Він навіки знайде забуття в уламках зруйнованого будинку, де назавжди залишилось її дитяче серденько.
Котились сльози, кричала душа… Вона присіла на ґанок. Вона була готова цілувати цю землю, землю, з якою пов’язано так багато, землю, де навік залишились найтепліші переживання.
Вона пам’ятає свій День Народження. Тоді вона вперше насправді відчула себе маленькою принцесою. Це був її день. Вона згадує мамині очі, що світились від щастя. Ні, вони не світились, вони палали. А батько… Він зайшов вранці в її кімнату, думаючи, що вона спить, присів на край її ліжка. Він взяв її руку у свою і прошепотів: «А ти вже доросла!» Тоді вона не розуміла сенсу цих слів. Звичайно, доросла. Лише через двадцять років, коли сама стала мамою, вона змогла зрозуміти і відчути на собі всі ті батьківські переживання сповна.
Ні, не може вона розлучитись з цими спогадами. В них – вся вона. Позбавити людину спогадів означає позбавити її життя. Недарма люди так люблять знову і знову переглядати старі фотографії, а особливо, люди, в яких життя позбавлене насичених емоцій, переживань. Так вони ніби відроджують у душі ті почуття, що вони відчували у момент, коли робили знімок. Щастя, радість чи навпаки горе та смуток – неважливо. Головне, що серце в той момент сильніше калатало у грудях. Саме такі моменти дають нам право називати наше існування життям.
А що залишиться в неї?.. Її родина не має знімків, які б можна було гортати і згадувати. Ось цей будинок і власне її серце – єдині свідки її дитинства, юності – цих виняткових складових життя. І якщо в цьому будинку все її життя, то відібравши його, як же вона зможе жити без життя?..
Вона зайшла всередину. Половиця на порозі скрипіла, як завжди, скільки вона себе пам’ятала. Старий камін так і стояв у кутку, такий кремезний і поважний. Коли вона була маленькою, то боялась його, адже він був тут сторожем, і здавалось, бачив усе: і як вона рвала квітки у маминому вазоні, і як брала з шафи матусині сукні і приміряла перед дзеркалом, і що найстрашніше увечері, коли вся родина збиралась у цій кімнаті, він пихтів і шумів, ніби розповідав про все татові, який у відповідь на знак вдячності за пильність постійно підкладав сухе гілля йому до пащі і просив і завтра бути таким же пильним. На згадку про це у каміні залишився лише старий попіл.
А ось і старе крісло-гойдалка. На ньому матуся провела не один вечір за читанням чи в’язанням. Та для неї малої воно було місцем для веселощів у дощову погоду. Коли по віконцю дріботіли маленькі крапельки, а хмаринки на небі передвіщали зливу, це місце ставало її на деякий час. Крісло перевтілювалось то на відважного коня якогось не менш відважного лицаря, то на шляхетного коня знатної людини. Зараз же воно було вкрито важкою ковдрою пилу та забуття.
Її серце розбивалось від вигляду помешкання, що колись було найріднішим місцем в усьому світі, а зараз нагадувало руїни. Вона піднялась на другий поверх старими трухлявими східцями, ставати на які було невимовно страшно, адже здавалось, що вони прогинаються від самого навіть погляду. А під самими східцями хтось зняв дошки, і було видно підвальне приміщення. Мабуть, робочі, що збирались знести будинок, перевіряли чи немає чогось у підвалі такого, що являло б собою небезпеку при зносі будинку. Лише несказанна жага побачити, що ж залишилось від її дитячої кімнати, від її фортеці, штовхала її на цей ризикований крок.
Так, в кімнаті все залишилось на своїх місцях, принаймні те, що вона залишила, коли виїжджала. Батькам було незручно перевозити усі її речі, тим паче, що вони збирались повернутись. Тому багато речей залишилось в будинку, зокрема її іграшки. І тепер вони лежали перед нею, такі дорогі серцю… Ось її улюблена лялька, така ж нечепура, якою вона завжди була. Ось і її плюшевий ведмедик, такий же пузань, як і двадцять років тому. А ось і книжечка, яку матуся читала їй перед сном. Така ж як і тоді, лише малюнки трохи втратили своє різнобарв’я. Вона згадувала, як щовечора мама брала до рук цю книжку, і вони разом з нею ставали героями якихось шалених пригод: то вони пливли на піратському кораблі в компанії кровожерливих розбійників у пошуках примарливих скарбів, то вони допомагали шляхетному принцу врятувати прекрасну принцесу з надхмарного замку, а часом і самі ставали такими принцесами і дуже ускладнювали завдання принца, а інколи навіть відправлялись навколо світу на величезній повітряній кулі. Це була її улюблена історія.
Вона підійшла до вікна. Рука сковзнула попідвіконню. Всередині вікна павуки сплели вже не одне павутиння, що за свою геніальність та неповторність можна було б поставити в один ряд з шедеврами найвідоміших митців світу. Дощ стукотів по склу, чим надавав моменту більшої трагічності. Вона не може це все залишити. Ні, не може. Рука чомусь потяглась під підвіконня. Один рух – і в руках з’явилася коробка, де колись були її улюблені цукерки. Вона не вірячи своїм очам відкрила її. В грудях защеміло, а в тому місці, що ми звикли звати душею, з’явилось відчуття, якого до сьогодні вона ніколи не мала, адже там, у коробці, – найдорожчі серцю речі: квиток з трамваю, який вона придбала у Ленінграді, коли їздила туди відпочивати з мамою, бабусине намисто як єдина згадка про людину, яку вона зовсім не пам’ятає, та яка вклала в неї стільки добра та любові, марка, знята з конверта, в якому вона отримала лист від дідуся, що живе на далекій Півночі, декілька монет на згадку про місця, де вона побувала, маленька синенька шпилька, яку їй купила мама на випускний вечір у дитячому садочку, машинка, що їй подарував малий Єгор з сусіднього двору, платочок з ініціалами «Р. В.», що не підходив нікому з родини Сашка, який і подарував їй цей платок на згадку про нього, коли вони роз’їдуться. Ось і всі її скарби, сховані в стару коробку з цукерок. Тепер вона тримала їх в руках. Тепер в неї в руках частина, значна частина її історії, історії всього її життя.
Вона обійняла коробку так, наче вона була найдорожчим, що вона має. Її погляд впав на фотографію на стіні навпроти. О, ця фотографія, колись кольорова, а зараз бліда і вкрита товстим шаром пилу… На ній вона маленька з пухнастим кошеням на руках. Така щаслива, така усміхнена. Того літа вона з батьками провела ціле літо у селі в бабусі, таке неповторне, таке незабутнє літо. Вона пам’ятає, як вибігала вранці з хати і бігла по теплій вранішній росі наввипередки з тіньми, що їх пускають хмари. Весь світ їй тоді здавався неосяжним, безмежним… І тут перед нею він тільки починався… Вона бачила обрій, їй хотілось до нього, та з кожним кроком він ставав ще далі… І врешті решт втомившись, вона лягала у високу траву і розглядала пухнасті хмаринки, намагаючись вгадати в них, то казкову істоту, то якусь знайому їй тваринку, а іноді навіть і обличчя близьких… Часом їй хотілось узяти пензля і домалювати цим хмарам деталь, якої не вистачає… Це була безкінечна пригода. Як же давно це все було… Це були неповторні моменти, моменти справжнього невимовного щастя, що, мабуть, бувають лише у дитинстві…
Дитинство… Що їй від нього залишиться?.. Спогади?.. Та з часом спогади втрачають силу і забуваються. Коробка? Ця фотографія? Хіба цього достатньо?..
Надворі вечоріло… Сонечко вже давно сховалось за хмарки… Всередині стало зовсім сумно, навіть дещо моторошно… Вона востаннє поглянула на кімнату і вирушила до сходів… Як же вона мріяла колись, що тут, в цьому будинку, зустрінуть свою старість її діти, онуки, ба навіть правнуки… Та сьогодні вона остаточно попрощалась зі своєю мрією… Вона сумно озирнула вітальню і попрямувала до виходу…
Закрились двері… І після того, як звук мотору від’їжджаючого таксі повністю розчинився у тиші, будинок навіки замовк… За дверима він доживав свої останні години… Почався відлік до кінця його щасливого перебування на землі, а разом із ним навіки йшло з життя те щастя, що колись він дарував… Сьогодні ці двері закрито назавжди…
Київ, 2010