30 років - сумний ювілей
Частина 4 з рубрики / циклу «Афганські спогади»
Місцева рослинність і питво
Є ще напластування, яких спочатку торкалися обережно, допоки не настали часи гласности. Це обіг наркотиків всередині контингенту і пияцтво. Зрозуміло, не всі, навіть з числа палких прихильників «зеленого змію» і сміхового зілля, були негідними людьми. Різне траплялося у житті. В ті роки про наркоманію на території СРСР не могло бути мови. Такі слова, як «кокаїн», «героїн», «гашиш», «марихуана» вживалися тільки радянською політичною періодикою у контексті способу життя на загниваючому Заході. Хоча, мої ровесники знали, як піти у відключку без традиційних «ста» грамів. Алкогольними напоями воєнторг, звісно, не торгував. Але Афганістан – країна, де солдатові жилося сутужно без алкоголю, просто вдвічі важче, ніж деінде на теренах батьківщини. І прапорщику, і офіцеру теж. Дехто на оковитій зробив маленький бізнес, знаходячи різні канали постачання. Ціни, скажу вам, нереальні. Та, незважаючи на це, товар швидко знаходив покупців.
Коли у Союзі пляшка коштувала три з копійками рублі, за «бугром» правили 60 і більше чеків Зовнішпосилторгу. Один чек мінявся з рук у співвідношенні 1 до 2, навіть до 3. Валюта! Самогонка і спирт-ректифікат теж обертались, як самостійні, незалежні від наявности закусі напої. Навіть лосьйони і туалетна вода викликали підозру у командирів. Через те навіть накладали заборону продавати ці напої… тьху ти! – засоби гігієни у солдатські руки. Але купували, пили, блювали, знову купували і пили.
Фасована «пайка» героїну коштувала дешевше пляшки горілки. А різноманітної «дурі» у маленьких пакетиках – хоч греблю гати! Надійно, дешево і практично хлопці пахкали по кутках оте, до чого, начебто, не було передумов. А ще були легкі наркотики: чарс, нас, анаша. Можливо, це одне й те саме, бо я на наркоті не знаюся – так і не спробував. Проте, аромат «травки» у щільній атмосфері казарми іноді давав знати причину того, чому хлопці так дивно сміялися.
Начальник штабу батальйону казав: «Каратиму не за те, що вживали, а за те, що попались». Командири намагались не розголошувати факти вживання навіть важкої отрути. Стан дисципліни у війську – особлива звітність, від якої залежала кар’єра офіцерів. Наркоману, зазвичай, давали по пиці і відправляли на «губу» тарганів годувати.
Аби стати «абонентом» наркомережі, треба було завести правильне знайомство. Все інше як у цивільному житті – «підключають» безкоштовно, але так, щоб користувач вже не «переключав канал». Пихнути на пробу міг запропонувати «дід» «духові», мовляв, як не курив, то й не служив. Таким чином, хто не шукав, того знаходили.
Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про спороті животи полонених, про тяжкі поранення, заважала діяти без паніки. Епізодичне вживання під час рейду ставало потребою. На совісті «допінгу» багато людських життів. Кожен боєць носив на рукаві пакет із засобами першої допомоги при поранені. Комплект містив знеболююче у шприц-тюбику. Навіть на це єдине полегшення іноді накладали руку «діди», вилучаючи тюбик з промедолом у молодого. А той, кого могли врятувати, помирав від больового шоку. Війна однаково списує гідних і негідних. Для нас лишаються таємницею істині причини багатьох втрат. Ми кажемо: «Так сталося. Випадок, невдача.» Статистика війни не буває відкритою. Це – чорна бухгалтерія. Хто винен? Війна. Тобто, – ніхто. Давайте засудимо громадянку Війну до довічного ув`язненя. Але часто смертельні пас`янси розкладала рука, яка має хазяїна з іменем, прізвищем і навіть по-батькові. Це люди, які за миттю насолоди не бачили нікого навколо себе. Весела хвиля вдаряла у голову, а на виході – «вантаж 200» (загиблі).
Розігрів – побутова сварка – образа – піф-паф!
Знайшли що ділити старші прапорщики: командир мого взводу і секретник батальйону, бо перший з них, перебуваючи під «мухою», зайшов у кімнату до кривдника з АКСУ, випустив чергу, та пішов не розуміючи свого вчинку. На щастя постраждалого, дві кулі не зачепили життєво важливих органів. «Мисливець» поїхав на чотири роки кудись на Мангишлак. Казали, що там для «афганців» створили окрему «зону».
Невдовзі інший епізод. Капітан П., п`ючи гірку, мабуть погано закусював. На думку спало відсалютувати на честь майбутнього похмілля. А чому ні? Навпроти офіцерського модулю стояв (поки не згорів) дерев`яний туалет на 8 «посадкових смуг». Його капітан і перекреслив довгою автоматною чергою. Хочеш жити? Пірнай!. Погодьтесь – то щастя, що на ту хвилину на «мішені» ніхто не «читав».
Продовжую хроніку подій. Під час мого чергування по частині прискіпався до мене старший прапорщик Л.: «Дай автомат!» Оскільки з Л. ми були на приятельській нозі (з тверезим), скорочено моя відповідь прозвучала так: «Чеши, протверезись!» Я чув, як він порпався у своєму сейфі і перезаряджав пістолет. Саме час було робити ноги. Я дав по газам, а там почалася така розкішна стрілянина!!! Вистрілявши набої, Володя шукав мене у розташуванні роти і, напевно, поліз би у бійку. Як добре бути молодим, спритним і винахідливим. Іноді це не давало розвинутись ситуації за небажаним сценарієм.
Крім нерухомого майна штабу від Вовчиної війнухи ніхто не постраждав. Наступного ранку він сам розшукав мене, щоб я вправив йому мізки, бо там у голові не лишилось і сліда від учорашніх походеньок. Як екскурсовод я провів прапора коридором, демонструючи прострілені плафони, дірки у стелі і стінах. Володимир полотнів, дивуючись, що ото за хмара накрила його свідомість. Доки крім мене ніхто не бачив розгардіяш, ми заходились маскувати нароблені зайві отвори, крутили ті пластикові плафони, повертаючи їх дірками з поля зору геть. Вибачення було прийнято. Проте, тепер ступінь довіри до особи цього хлопа опустився відповідно до вчиненого. І недаремно.
Іншим разом, добряче хильнувши, Л. вправлявся у метанні гранати на території батальйону. Вважаєте це ненормальним? Ви – нормальна людина. А командування частини просто не звернуло уваги. З ким не буває? Якщо десь падає граната, значить це комусь потрібно? Можна бути майже впевненим, що почувши звуковий автограф Володимира Л., саме його образ сплив в уяві мешканців нашого містечка. Звичка! Законів, щоб укоськати дрібного хулігана Вовку Л. вистачало. Не було кому пред’явити «рахунок» за стривожений спокій, бо сам начальник штабу батальйону майор Т. пив, якщо не в одній кімнаті, так за перегородкою у сусідній. І, до речі, самого начальника штабу наш вартовий якось поклав на землю п`яного, коли той наблизився до нього серед ночі. Після того випадку всі зрозуміли – не надійся, що разом із майорською зірочкою у голові автоматично збільшується об’єм сірої речовини. Іноді прогресія очевидно була зворотною. Так що, мав з кого брати приклад скромний прапорщик, а інші сприймали це, як невідворотне зло. Пережити, та й потому.
Маю нагоду запустити анекдот у тему:
Вночі до вартового іде начальник штабу.
- Стій! Хто іде?
- Петренко, це я - начальник штабу.
- Тоді проходьте, товаришу майоре.
Офіцер підходить до вартового:
- Петренко, чи ти Статут ніколи не читав? А якби я був американським диверсантом?
Солдат, не вагаючись пересмикує затвор і розстрілює майора:
- Ти ба, яка гадина? А казав: «начальник штабу, начальник штабу»!
Ще один нічний «привид» у чині підполковника, чи то «білочку» вхопив, чи й справді, маленькі чортики накапостили йому на стіл, знервований, зі скаженим перегаром, наставивши на мене «Макарова», примусив супроводити його у штаб, бо він, бачте, чомусь боявся увійти до свого кабінету. От і думай: тріснути його по голові, щоб приспати неприродним методом, чи так ходити, підставивши спину чорній дірочці калібру 9 міліметрів? Варіант перший – практично доступний, з огляду на відсутність достатньої координації у п’яного підполковника. Але як гарантовано відбити пам’ять, щоб, прочухавшись, він не повів мене до військового прокурора? Ой, кепсько, кепсько! Хтозна, від якого подразника його вказівний палець міг смикнутись на гачку? Отак я здійснив вечірній моціон, ледве спекавшись небажаного «кавалера».
Озираючи минуле, треба визнавати помилки. Не тільки чужі. Сказати б, що сам повністю чистий і що не вживав… Наркотики – ні, а всякі такі напої, які розум віднімають – було. Без наслідків, щоправда, якщо не вважати наслідком попадання під гарячу і (о чудо!) тверезу руку того ж начальника штабу батальйону. Так що, вже не зразок. І того не треба було. Виправдатись? Так, я Бога не знав. Але то не виправдання. Не сталося біди, але ж статись могла! Я от про що пишу: десятки випитих стаканів, які лишили тільки головний біль, для когось на сто перший раз, на тисячний раз поставили велику чорну крапку. Тут немає гіпотетичного припущення, що так могло бути. Мої історії мають імена, приховані під скороченнями.
Останні два роки я служив при консульському відділі 5 мотострілецької дивізії, гарнізон Шинданд. Тут, на заході Афганістану, бойові дії не носили такого інтенсивного характеру, як на сході. Більшість втрат по нашому «кущу» зазнавали кандагарці. Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Вбитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але, саме бойових втрат, може, трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) втрату пишу окремо.
Повертаючись з бойової операції, старший прапорщик Р., старшина комендантської роти, п`яний не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям. Крапка.
Ви чули про обкурених душманів, що ходили у атаку на радянські позиції, але мало чули, або ніколи не чули про обкурених «шураві». Обкурених до такого стану, що то вже були не бійці, а страхопудла, небезпечні для своїх. Про героїзм списано паперу не на один вантажний потяг. Його не викреслиш, не заперечиш. Державні нагороди свідчать про мужність орденоносців і як не описати їх подвиги заради... не знаю чого. Виконання обов`язку? Обов`язку? Скоріше – бездумної реалізації злочинної державної політики.
Реалізм, як він є
Слово має вплив на людину. Екранізоване слово з «картинкою» вдвічі, втричі дієвіше. Бачили «Дев`яту роту»? Яке реалістичне полотно. Для режисера, що взяв незнайомий матеріал – відмінна праця. Як вона вплинула на свідомість глядача? Ви ж не вагались, визначаючи, хто у стрічці «погані хлопці»? Зрозуміло й дитині: ворог – бородань у чорному, хитрий, підлий, іншої віри. За сюжетом бойові генерали теж не янголи. Ну, забули передислокувати бойовий підрозділ... Та ці хоч «свої негідники». Збентежений фабулою глядач бажає помсти за «своїх». Випалити, знищити! Наші ж завжди праві? Більше вогню на ворога! Достойна штука –патріотизм. Та, мабуть, він доречний на рідній землиці.
Обговорення «афганських» проблем на Інтернет-форумі… Розгул маргінесу і розважливі слова на противагу. Більшість учасників, вибачте за тавтологію – учасники тих подій. Люди, які занурили долоню у місиво війни. Одна із тем має назву: «Вивід військ – злочин! Горбачова – на палю!» Для мене це означає одне – війну там ще не скінчено. Є реально готові «мочити по сортирах» в Афганістані, у Чечні, деінде. І ніхто інший, тільки вони мають право вказати пальцем на ворога. Кого ж мочити? А головне, – за що?
Кажуть, світ прогресує. У технологіях – так. Моральні принципи стають все більш розмиті. Право народів мати свою державу вирішується по закордонах на домашніх кухнях, за кабацькою стійкою, у тверезих, чи п’яних розмовах, серед політиків, сильних світу цього, серед людей близьких до міжнародних проблем і далеких, не тільки у професійному сенсі, а й далеких від здорового глузду. Куди не глянь, – всі готові дати пораду по облаштуванню порядку по всьому кожному кутку планети.
Скажіть, народи Афганістану мають право на незайману батьківщину? Погодьтесь зі мною, заперечте мені, але не мовчіть. Чомусь ті, хто заперечують дане Богом право на самовизначення, відчувають за своєю спиною чи не одностайну підтримку. І моя думка серед них – маячня дивака. Як не начистити пики бородатим, якщо вони поводились нечемно? Якщо людей поклали кільканадцять тисяч, значить потрібна перемога. Повна перемога, щоб радянський, далебі, російський чобіт утвердився на афганській шиї надійно. Чи нам приховувати, звідки найбільш поширюються такі настрої?
Легкі, як тополиний пух, аргументи про іноземне втручання з боку країн Заходу, перш за все, Америки, вони не міняють нічого. Логіка: якщо можна їм, то можна і нам – неповноцінна. Тоді я можу брехати, красти, вбивати на свій розсуд, адже комусь це сходить з рук.
Так, у Афганістані воювали найманці з багатьох куточків планети, навіть негри. Значить, коли ми маємо за ворога рівного, а краще, слабшого за себе, тут принцип «один на один» діє. Для подолання сильнішого, звемо друга, сусіда, знайомих хлопців. І це, начебто, теж справедливо. А у поєдинку між Афганістаном і СРСР де ми бачимо двох рівних суперників? От і навчить благородству моджахеда, проти якого сусідня держава перекидає через кордон стільки озброєнь, що їх навіть уявити нереально. Вони були нашими суперниками, але я розумію їх. І те, що маленька відстала країна дев`ять років мордувала нас, і мордуватиме американців, європейців захищаючись до останнього подиху… Хіба це не героїзм?
Дев`яності роки
Початок дев`яностих минулого століття. Трамвай наповнюють медале- і орденоносці. Відчувається різний ступінь свідомости і вміння тримати себе у руках. Рушаємо, стиха ведучи свої розмови. Але декому вже здається, що його персоні приділено замало уваги. Він дивиться крізь скло соловими очима на дівчат, які аж нічим не гірші від інших. Йому здається, що вони занадто байдужі. Легковажні, як сміють вони не звертати уваги на молодого героя? Ось «рембо» у тільнику їде мимо і дивиться їм просто у душі.
Дарма, що схожий на слимака. Слина тече з рота, ось-ось з нього виплеснеться поспіхом з’їдена ковбаса у блювоті. Він лупить по шибці і реве: «Це ж я за вас воював, тварюки!». Ой як соромно, люди добрі! "Воював за вас". То був останній захід воїнів-інтернаціоналістів, відвіданий мною після повернення на Україну. Я тепер пригадую ці слова щоразу, коли дістаю з кишені пільгове посвідчення. Ану, за кого тут я воював? Мої пільги забезпечені і проплачені працею моїх співгромадян. І мені соромно бути одним із отаких «героїв», хоча, давайте будемо справедливими, саме таких – одиниці. І будь хто з пасажирів трамваю міг спитати мене: «Якого дідька ти мені був потрібен ТАМ, у тому Афгані?». Згоден, наше місце було не далі радянських кордонів. Я летів ТУДИ переконаний, що захищатиму не стільки чужу, скільки свою країну від підступних американців і ТАМ на мене дуже-дуже чекають.
Я не люблю пам`ятних заходів, які починаються чинно, а завершуються свинством. Перший тост: «За військову дружбу!». Другий: «За зустріч!». На третьому колі починається вистава, гідна режисерського таланту Ельдара Рязанова. Третій п`ють за загиблих. Закон! Частина тих, кому вже так хороше, що аж погано, стають на одне коліно. Берет (у кого він є) кладеться на ліве зап`ястя. Тулуби хитаються на всі сторони, залежно від того, з якого боку хвиля наляже. Хвилина мовчання. Гикавка, схожа на схлипування. Традиційну процедуру виконано, далі все іде поза сценарієм.
Траплялося, ветеран сіяв у траві медаль. Як не прикро, а розкидатись бойовими нагородами – то є неподобство. Таку точно медаль можна купити на ринку, але у тім-то й справа, що то вже не твоя медаль. Важко заслужити нагороду. Ще важче гідно носити її. Що це означає: гідно? На мій погляд, у нашій свідомости повинно жити переконання: ніхто і нічим нам не зобов`язаний. Не за свою Україну ризикували, навіть не за Радянський Союз. Дякувати Богу, «афганців» вважають достойними ветеранських пільг, бо нас не питали, які ми маємо плани на життя, коли заносили до списків на відправку.
Мирні часи. Іноді ми чуємо, як колишній воїн-інтераціоналіст, ризикуючи життям, врятував дитину з палаючого будинку, чи витягнув потопаючого. «Таким його зробив Афганістан.» – робить висновок журналіст. У іншій історії жорстоке серійне вбивство. «Нелюдем він став у Афганістані.» – констатує працівник пера. Так, тисячі колишніх «афганців» мають подвійне «хрещення»: бойове і кримінальне. Цікаво, яким було би суспільство, якби всі проходили школу війни?
Один хороший офіцер пожартував: «У нас тут не школа демократії.» В цьому щось є. Адже вчили нас не мистецтву співу, хоч ми й горланили стройові марші. Солдат мусить швидко цілитись і натискати на гачок, не картаючись докорами сумління. І, не роздумуючи, виконувати накази. Не роздумуючи! Ми були різними, але нам тицьнули до рук «калаша», не досліджуючи внутрішній світ кожного. Треба було шинкувати м`ясо на чужій території. Ось ми і повернулись додому з «дипломами» тієї вищої школи. І тут нас намагаються зробити бойовим загоном чи то партії, чи то сумнівного бізнесу. Помиляєтесь, панове, ми граємось у різних «пісочницях». На чужині єдиним спільним завданням було – повернутись додому. А так, кожен із власною свідомістю, совістю і досвідом. Дивіться на колишнього солдата обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані, як на звичайну людину, бо ви не гірші і ваш мирний досвід теж унікальний. Шануймося!
Сухий залишок. Епілог
Тридцять років промайнули. А скільки ж це тоді мені? Та невже так багато? А я й не помітив. Як добре, що на вулицях наших міст не грякають снаряди. Нелегко нам жити, але маємо мир на своїй землі. Для нас тридцять років летять швидше, ніж дев`ять років радянської окупації для афганців. Вони звикли воювати. Майже десятиліття мочалили північного монстра. У 1989-му стомлений монстр відпустив жертву, бо не зміг проковтнути, а через три весни і літо ґиґнув сам.
Якщо маєте хорошу уяву, проживіть наступні дев`ять літ (починаючи з 29 грудня), як на війні. Стережіться ходити дорогами, нашпигованими мінами. Особливо бійтеся ночі. Вночі приходять неждані гості. Лякайтесь чути політ літака. Можливо, пілот бачить у прицілі саме ваш будинок. Зітхнути з полегшенням ви зможете лише у лютому 2019-го.
Я не наважуюсь назвати себе окупантом. Але я служив у армії, яка виконувала окупаційну місію. Повернулись додому троє моїх однокласників. Федір Єгурнов відслужив телефоністом у Кабулі. Микола Суханов – мотострілецький полк, Шинданд. Анатолій Береговий – десантура, Баракі.
Не без пригод обійшлося з трьома моїми товаришами по технікуму. Анатолій Паляніцин повернувся ще у 1982 році із слідами заліза на обличчі і тілі. Володимир Німіц звільнений достроково. Додому приїхав без одного ока. Валерій Калінін – інженерно-саперний батальйон, Адраскан. Наприкінці служби контужений при підриві БТРу на фугасі. Життя врятував бронежилет, на якому Валерій сидів.
Хочеться вірити, що всі мої побратими, які пішли служити людьми, лишились людьми дотепер. Світ, переповнений зброєю потребує очищення. Війна не буває справедливою. Ми живемо не в ті часи, коли ворог подавав супротивнику шпагу, щоб з`ясувати стосунки у чесному поєдинку.
Убити людину – не таке велике задоволення, коли це доводиться робити вперше. І я не став би присипляти совість, навіть граючись у війну. Прагніть миру попри все! Це головне, що я хотів сказати. От і кінець!
Донецьк, 2009 рік
