16.08.2017 16:43
only 18+
410 views
    
rating 5 | 6 usr.
 © Саня Малаш

Я буду довго гнати лісапет

Справжній писаці навіть катетер не вадить забігти до кафе й там, сьорбаючи улюблене макіато, очікувати на свій записник. (Для тих, хто не в курсі – вчора оголосила у фейсбуці: хто привезе мені до лікарні записник – той мені й друг).

- Привіт, – раптом пролунав бадьорий голос, і повнощока чорнява особа чоловічої статі приземлилася за мій столик. – Упізнала?

- Ні, - зізналася я, інстинктивно відсуваючись від незнайомця.

- А, ну, звісно, я ж без шолома, – згадав парубок. – Теодор. – Бачачи, що це ім’я мені ні про що не говорить, уточнив: – Тео Лісапет.

Ага, ну, так. Славнозвісний Тео, який пообіцяв мені записника.

- Отепер упізнаю, – зраділа я. І застигла в чеканні: зараз, зараз побачу обіцяний блокнот. Цікаво, яка там палітурка?

- Давай замовимо щось? – запропонував Тео. Я кивнула, й за кілька хвилин на нашому столі парували ще дві філіжанки макіато.

Я обдивилася Лісапета, наскільки дозволяв столик. Ех, нічого цікавого. Щоки на ширині плечей – ото найголовніша прикмета. Нема про що писати.

- Тільки він у мене вдома, – раптом видав Лісапет. – Поїдемо?

Сказати, що ця пропозиція мене обурила – нічого не сказати.

- Ні, не поїдемо, – здвигнула плечима я. – В мене крапельниця за півтори години, ми не встигнемо.

- Ех, вісім есятники, - надувся Тео. – Нема в вас авантюризму. Вимер іще в дев’яності. – І, крекчучи, підвівся: - Розчарувала ти мене… каралєвна.

- А ти мене й не зачаровував, - скривила я гримасу. – Їхав через усе місто, записник забув, як тобі можна довіряти.

- Мені можна довіряти, – образився Лісапет. – А ти сиди, чекай, коли тобі якийсь лошара щось привезе. Якраз до того часу випишешся.

- А я тобі бажаю знайти дівчину, яка поїде з тобою до тебе на хату по записник.

- Спасибі! – крикнув Лісапет, аж здригнулася барвумен і ледь не пролила на себе гарячущу каву. – Ти мене опустила нижче плінтуса!

- Прямо-таки опустила.

І Тео зник.

Назавжди.


Наступні три дні про нього взагалі не було чути. Він не публікував у фейсбуці ні фото, ні дописів. От же ж вразлива натура. Мабуть, уперше в житті отримав відмову, від того такий депресняк. А ти що ж, думав – у казку потрапив?..

А я, щоб не гаяти часу, написала довжелезну злу історію про невдале побачення зі щокатим принцом і опублікувала її просто на його сторінці, щоб читали всі Лісапетові френди. За півтори хвилини мені надійшло приватне повідомлення від одного з них:

«Тео потрапив під авто. Лікарям не вдалося його врятувати».

Я вийшла з мережі. Руки тремтіли. Заболіло серце. Обережно злізла східцями на перший поверх, аби купити собі корвалол.

Аптеку було зачинено. Зате гостинно кликала до себе кафешка за кілька метрів від корпусу. Я почвалала туди й попросила чай з м’ятою. Столик, за яким чекала на свій записник, виявився зайнятий…

Тео Лісапете, – подумки звернулася я до свого френда, зробивши перший ковток. Я могла поїхати з тобою, але не зробила цього. Не картай мене за гординю. Бо саме вона зберегла мені життя.


Ні. Заждіть. Усе було геть не так. На Лісапетове запитання:

- Поїдемо? – я видихнула:

- Поїдемо.

А що тут такого? Хіба не задовбав мене цей бісів катетер, ці уколи, ці крапельниці. Скільки тієї молодості. Хоч буде що згадати.

І я всілася на раму. Тео натис на педалі. Вітер рвонув нам в обличчя. Лікарняний корпус лишався далеко позаду… В рота мені летів тополевий пух. Я вчепилася в раму всіма кінцівками – Тео, я не з тих вісімдесятників, що вбили в собі дух авантюризму.

- Давай привал зробимо, – гукнув до мене Лісапет, – бо ти якась важка.

- Давай, - згодилася я.

Ми були самі край широченного пшеничного поля, з якого назустріч усім водіям гордо визирало вже дозріле колосся.

- Ти ж навмисне ліфчика не надягла, щоб мене звабити? – потягся до мене Тео, намагаючись увібрати в свої долоні те, що ніяк не вбиралося, бо в мене під час овуляції тендітні яблучка виростають аж до динь.

- Спочатку записник, – нагадала я.

- Та до чого ці всі формальності, – пирхнув Лісапет і поволік мене до ниви. Я спробувала випручатися, але він пхнув мене межи колосся. Тисячі вусів впилися в тіло; боляче вп’явся в мою руку й катетер.

- Мені не можна, – намагалася пояснити я, але Тео не зважав:

- А як ти думала? Надягла шорти, що дупи не закривають, майку без ліфчика – й думаєш, що я, нормальний чоловік, маю терпіти?..

- Припини, в мене запалення! – верещала я, намагаючись ударити Лісапета, але промахувалася. – Я антибіотики вживаю! Внутріш…ньовенно!

- Це ти припини, тут тобі не лікарня, – реготав той. – Ти ж хочеш, я знаю, всі ви хочете, тільки ламаєтесь… хтось більше, хтось менше. А я, до речі, люблю, коли не одразу здаються…

- В мене сифіліс, – хапалася я за останню соломинку, доки спину мені колола солома справжня, в буквальному сенсі.

- Га-га-га, а в мене трипер, – чергова моя спроба вирватися була невдалою, Тео ногою перевернув мене на живіт, просто обличчям у стерню, й одразу ввіпхнув щось тверде туди, де в мене ще не розчинилася свічка з антисептиком. – Кричи, кричи, моя крихітко! Мене пре, коли кричать… – Він рухався так швидко, ніби хто зсередини шліфував мене наждаком, а потім – болгаркою. Як же це боляче, дідько, як боляче! В мене яєчники за цей тиждень розпухли, як сливи, в мене шийка матки вся в дрібних ранках, наче друшляк… Господи, чому я не можу відштовхнути від себе це щокате чудовисько?! Ось, здається, зараз усе вийде… Ну-бо… Давай, ти можеш…

Я вичікувала моменту, коли можна, зібравши всі свої сили, кинутися на Лісапета й задушити його, повідривати все, що відривається й розкидати на полі… Але, тільки-но наставала довгождана вирішальна мить, Тео перевертав мене і, придавивши до землі, продовжував. Сонце шкварило в голову так, що я будь-якої хвилини могла втратити свідомість. Біль і спека впевнено робили свою справу: я відключалася…

- Ну, все, годі з мене, – оголосив Лісапет, підводячись. Я замружила очі, аби його не бачити.

- А записник?! – скрикнула я, перш ніж сили остаточно покинули мене.

- Який записник? Я думав, це жарт такий був, – присвиснув Тео. – Ще подумав – якось тупо ти натякаєш на свій недотрах.

…За кілька хвилин Тео вже не було серед живих. Але я про це ще не знала. Змагаючи дикий біль, я шукала шлях до зупинки, звідки мене кудись мала забрати маршрутка. Шукала – й не знаходила…

Спинилося якесь авто.

- До лікарні підвезете? – спитала я.

Водій обдивився мене з голови до п’ят.

- А гроші маєш? Бо дивлюся на тебе – майка, труси… куди б ти могла їх заховати?

- Маю, – відповіла, пристібаючи ремені безпеки. – Попереджую: мені робили тотальну гістеректомію, тому не треба так дивитися.

- Що-що тобі зробили?

- Гістеректомію. Це коли всі жіночі органи вирізають і внизу зашивають.

Водій різко загальмував. Думав хвилини зо дві, а тоді розреготався:

- Ти що – думала, що я тебе до лісу везти збираюся? Го-го-го, ти себе в дзеркало бачила?.. Я таку й по п’яні не чіпатиму – гидко.  

Хвилин за десять я вже була біля воріт медмістечка. Все-таки добре, Тео, що ми зробили цей привал. Він реально врятував мені життя.


А взагалі-то все було ось так.

Попри нестерпну червневу спеку, Тео таки довіз мене до свого будинку. І записник віддав. І ніякого сексу за це не вимагав. Навіть назад до лікарні відвіз. А вже як вертався додому…

Я ревла так, що піді мною трусилося лікарняне ліжко. Чому такі хороші, чисті люди йдуть із цього світу, а лишається всякий непотріб?! Та й узагалі – коли, ну коли в нашому місті нарешті будуть велодоріжки?..


- Що ти втичеш уже півтори години на цю пику? – обурився Влад і забрав у мене телефон. – Я, взагалі-то, скоро додому маю їхати. А, мало не забув. Ось. – І простяг мені записник – дебелий, пахучий, з коричневою палітуркою, що нагадувала шкіру. Такий, який був у Лісапетовій квартирі…

- Ой, дякую. – Я притисла блокнот до грудей. – Знаєш… коли з моїми френдами трапляється щось серйозне, мені завжди здається, що це я винна. Не можу зрозуміти, чому.

- Бо віртуальні друзі заступили тобі реальність, – виніс вирок мій хлопець. – Давай, видужуй. Ти мені здорова потрібна.

- А нездорова – не потрібна? – підкусила його я, згадавши, як Лісапет ґвалтував мене у пшениці.

- Троль – це не жіноча професія, – відрізав Влад. – І не надумай тут, по лікарні, без ліфчика бігати, інтернів зваблювати.

Я розгорнула записник і цмокнула Влада в щоку.

- Тіснить він мені. Тому хай інтерни набираються терпіння.

Мій хлопець пирхнув собі під носа та подався геть із відділення гінекології. Він, власне, знав, що, крім нього, я нікого не цікавлю. То, певно, прочитав мою новелу про привал посеред поля й тепер під враженнями.


Справжній писаці навіть катетер не вадить сидіти в кафе, сьорбати макіато й нотувати до записника всілякі дурниці. Ось щойно нашкрябала про Тео Лісапета. А наступна буде про… А втім, я ще й сама не знаю…

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 22.08.2017 09:12  Тетяна Белімова => © 

 Сашо, ну це просто щось неймовірне)))) 

Пам`ятаєш, як питав Франко у Винниченка: «І відкіля ти такий узявся?»... І мені хочеться так само, як нашому класикові, заволати)))))) Пиши!

ПС: Але "Інь" поки для мене на першому місці))))))

 17.08.2017 15:44  Каранда Галина => © 
 17.08.2017 07:25  Артюх Леся Вікторівна => © 

цікаве опопвідання, прочитала як з`їла)