Чому, коли спиш — літаєш, а вранці — об землю пикою?
Чому, коли спиш — літаєш, а вранці — об землю пикою?
І там, де почато мандри — димні соснові привиди.
А хтось-таки мчить у сни твої, ніби ти з того світу кликала.
Навіщо йому відчиняєш? Не давай собі зайвого приводу.
Та двері вже — навстіж. Ось він, злісний фантом минулого,
І ти — не в диню з розмаху, а розп`яттям обійми розкинула,
Щоб згаяв твій час — до третіх півнів — прелюдіями-притулами,
А місяць в очах двоївся жовто-плямистими скибами.
Ти кажеш — не лячно падати, коли висоти не набрано.
А якби ген за хмари заніс тебе — то як тоді прокидатися?
Твій привид хитає німбом і навчає дихати зябрами,
Аби на дні океану продовжити термін придатності.
І ти віддаєш свій подих, ревнувши від болю дикого,
Сиво-сріблистим соснам — їм до захмарних сфер рости:
Він вже несе до крон тебе. Щоб звідти — об землю пикою —
Заради твого ж відновлення. Живи. На зв`язку. Він вернеться...
