У кожному рядочку життя
з рубрики / циклу «Миттєвості життя»
Він жив, ловив кожну мить, радів променям сонця, усмішці дружини, звуку каблучків маленької внучки, листам і дзвінкам дітей, сміху онуків, смаку чорного хліба і запаху скошеної трави. Вже знав, що у нього залишилося зовсім мало часу: незабаром він зможе з`являтися своїй родині лише уві сні. Розуміння того, що він наближається до дверей між життям і смертю більше не гнітило його. Він просто цінував кожну хвилину, відведену йому у цьому світі. Ні, не поспішав жити, навпаки відчував час і смакував, «святкував» життя.
Дружина, діти боролися за нього, намагаючись випросити у долі диво зцілення, але він уже прийняв своє рішення: пора зустрітися там — за межею з сином й рідними, що вже пішли до іншого світу. Розумів, що прийшла пора завершити усі справи й випустити нарешті на свободу свою любов, яку носив багато років у своїй душі.
Найменша донька спостерігала за ним. Вона посміхалася, коли бачила, як він щось швидко записував на клаптиках паперу, які попадалися йому під руку. Донька знала: батько пише розповідь про своє життя, спостерігала і вчилася у нього радіти життю. Ще зовсім недавно вони були з татом у лікаря. Вона пам`ятає, як батько тоді вийшов у коридор після огляду і сказав: "недовго залишилося". Його погляд запам`ятався їй на усе життя. Це був погляд дитини, а не сильного чоловіка. Вона прочитала у тому погляді тоді благання "врятуй". Підтримка і любов, молитва - все, що вона могла дати. Вони стояли з батьком і дивилися один одному у вічі: без слів розмовляли душі. Пройшло зовсім небагато часу, і погляд батька знову став впевненим. Він усвідомив, що для любові немає перешкод між світами, смерть не вбиває любов, варто лише випустити свої почуття на свободу, щоб дружина, діти, онуки знали, як він їх любив. Так, був скупим у житті на теплі слова, але тепер прийшла пора надолужити згаяний час. З того часу він змінився, радів дрібницям і важливим речам. Донька дивилася іноді на батька, як він куштує із задоволенням просту їжу, захоплюється смаком, і говорила собі: "потрібно так жити — у радості, радіти життю, скільки живеш". Цей девіз вкорінювався у свідомості жінки з кожним днем все міцніше, оскільки вона бачила радість, але знала, який біль терпить тіло батька і як страждає від майбутньої розлуки душа.
Одного разу, коли донька приїхала провідати батьків у село, батько віддав їй завершений рукопис, попрохав зробити копії й передати усім дітям і онукам. Донька тримала той рукопис у руках, немов найцінніший скарб. Вона розуміла: батько намагався підготувати не лише себе до завершального іспиту життя, відходу в інший світ, але й дітей — до неминучої розлуки. Він готовий гідно зустрітися зі смертю. Увечері, коли вона нарешті приїхала додому й відкрила рукопис, у кожному рядочку побачила лише ЖИТТЯ.
м.Васильків,
