Заначка, або Миколина пригода
Як ви гадаєте, чи так вже й добре випадково натрапити на заначку? Свою заначку! Яку приховав бо’ зна коли і ось зовсім неочікувано... Так-так! Приємно, чи не так? А ще, коли в час безгрошів’я! Це, майже, філософське питання. Кому як. Одному на радість, іншому… Ось така пригода сталася з Миколою Циганом. А що з того вийшло – розказав би хто раніше – не повірив!
Збираючись звечора на риболовлю, він, на випадок негожої днини, вирішив взяти стару й провірену куртку, яка не раз захищала від дощу й вітру. Та й місця займає зовсім мало. Отак і повісив її на цвях у веранді, а щоб не забутися за вранішніми замороками, поклав тут же й сидір з начинням. Ледь заблагословилося на світ, чоловік зазбирався на священнодійство. Не поспішаючи, одягнув стару куртку, поклав до кишені сірники й цигарки. Потім за звичкою поплескав себе по всіх кишенях і поліз до внутрішньої. І враз чоловік стрепенувся. Завмер. А потім почав ретельно нишпорити… І дістав… Заначку. Миколу охопило неабияке відчуття припливу сил і радощів. Він аж лоба почухав, так його переповнило! Закинувши сидора за плечі, Микола жваво попростував в напрямку Коряччиного ставка. За кілька хвилин він вибрався на польову дорогу і, поправивши ношу, пришвидшив ходу. За хвилину позаду роздався тріскіт мотоцикла - й Микола впізнав свого доброго приятеля - Михайла Будяка.
- Здоров був, Миколо! На Коряччине? – поцікавився той.
- Еге-ж. А ти куди?
- Сідай до мене. Я тебе краще на Соловине відвезу. Якраз я туди їду. А на Коряччиному кльову немає. Юрась із Мельником не далі, як позавчора там були. Один пшик.
- На Соловине, так на Соловине… - вправно забрався на мотоцикла Циган. – Гайда.
- Тільки заїдемо до сестри моєї… В Махнівку… На півгодини. Треба допомогти зерно в мішки набрати. Ти як?
- А чого б і ні, - погодився Микола. – Я її сто років не бачив. З прошлогодньої Паски.
Михайло наддав газу і мотоцикл, випускаючи хмари сизого диму, прудко помчав польовою дорогою.
Ще сонце не піднялося над вербами, а чоловіки вже вправно зробили всю роботу і було зібралися в дорогу.
- Е-е-е, ні! Так не буде, - категорично запротестувала
Михайлова сестра. - Де це таке бачили? Мене ж люди засміють, що я гостей не почастувала. Ні-ні! Прошу до хати. Переснідаєте трішки… Що бог послав… І я з вами.
- Ну, хіба що… - почухав потилицю Михайло, - трішки. - Й
підморгнув напарнику.
Бог послав «трішки»: півлітра «Посольської», запечених у сметані карасів, тушкованої в печі картопельки з свинячими реберцями, вареників з капустою, з картоплею, з сиром… Глек холодного домашнього сирівцю… Від самого споглядання такого щедрого столу в чоловіків прокинувся неабиякий апетит… Замість швидко спорожнілої пляшки на столі хутко з’явилася ще одна. В самий розпал чаркування до хати навідалася сусідка Галина.
- А я оце дивлюся собі, чи не Михайло до сестри принагодився?
Дай, думаю собі, загляну на минутку… Та хоч поздоровкаюся з дорогим гостем. Давно ж бо не бачилися…
- Проходь до нас, - підхопився назустріч Михайло. – Просимо
тебе, Галочко, просимо. – Посадив за стіл поруч і сам підсунувся ближче. Та йому у відповідь пустила таки-их бісиків!
За сердечною розмовою промайнула година. А мо’ й дві. Розпашіла компанія зривалася на пісні. Та все якось було не до ладу, не складно. Чогось не вистачало…
- Е-е-ех! – Зітхнула Галина, - оце, якби Василя… З баяном.
Її слова зачепили чоловіків. Михайло зразу ж виявив бажання догодити одинокій молодиці - з готовністю визвався махом доставити баяніста за адресою. «Ну що, мотнемося за гармоністом?» - звернувся до Миколи. Хмільною головою той тільки кивнув на згоду. Мовчки.
За годину гасання вулицями села в пошуках баяніста, мотоциклісти розігнали два табуни гусей, задавили курку і перелякали бабу Оришку, яка в той момент цурпелила через дорогу козу Гольку. Коза рвучко пострибонула вбік, оривок вислизнув зі слабих старечих рук і зачепився за люльку мотоцикла. Бабця тільки й видала глухе «ох!», спостерігаючи, як її лукава коза зникає в хмарі диму й пилюки…
З Василем-баяністом згоди дійшли швидко. Якраз тут і знагодилася Миколина заначка. Той закинув лопату в бур’яни і після «роздавленої» півлітри, обравши момент і прихопивши баян з хати, «музика» через сусідський город, щоб його не вздріла дружина, притьмом з’явився в раніше обумовленому місці. Чоловіки забралися на мотоцикла. Василь з баяном в люльку. Під звуки маршу «На сопках Маньчжурії» компанія рушила до жінок, що було вже зачекалися. По дорозі, в місцевому сільмазі, братія поповнила «стратегічний запас» – на це пішла решта Миколиної заначки…
Гультяйство продовжилося з новою силою. Вже й вечір за вікном, а веселощам нема краю. Хто-зна скільки б продовжувалося застілля, якби Миколі не прийшла в голову зовсім дурна мисль: поїхати в сусідню Попівку, навідати Зіну – гарнесеньку вдову його покійного друзяки. Сказано – зроблено. Хмільна юрба забравшись на мотоцикла вирушила в дорогу; село розкинулося в мальовничій долині, попід берегом невеликої річечки; до нього вів крутий узвіз, на якому не раз вози ламалися. А те, що п’яному, як відомо, море по коліна, то й братія не завважила на небезпеку. Шубовснули всі разом. З мотоциклом в болото біля містка. Перелякані й мокрі, перемазані багновищем і жабуринням, гультяї ледь вибралися на берег. Сяк-так відтершись-вмившись спробували дістати з рудки мотоциклета – не вдалося. Прийшлося йти на пошуки знайомого Петра-тракториста й прохати у нього помочі…
Штовхаючи поперед себе непридатну залізяку, змучена компанія під самісінький ранок повернулася назад до Михайлової сестри, де, до обіду відремонтувавши техніку, чоловіки надвечір, давши слово мовчати про скоєну пригоду, повернулися разом додому. Дома Миколі були добрячі непереливки. Та відро карасиків, які він витрусив з верші у рудці, пом’якшили жінчин гнів. Правда, за деякий час, до Миколиної дружини дійшли слухи про те, що якісь п’яниці з їхнього села вскочили мотоциклом в багновиння. Але дізнатися правду вона так і не змогла. Хоча здогадки мала – карасики тхнули болотом…
07.01.2015р.
