Різдвяна пригода
Наступний вечір після Різдва. Нас четверо у старенькому жигулі. Їдемо додому з села де гостювали у бабусі із дідусем. В машині холодно, тому я стараюсь випускати теплий пар із свого рота, адже тільки я пив горівку. Батько за кермом, мати сидить біля нього, ми із сестрою на задньому сидінні. Темнота на дворі пожирала світло наших фар, але білий сніг який лежав на землі давав надію. На дорозі ожеледиця міцно обнялась із асфальтом. Тато, намагався спідометр не балувати, тому їхав зі швидкістю 40 км за годину. У вікна машини з усіх сторін вдивлявся страхітливий ліс. Тільки засніжені рови відділяли дорогу від нього. Мама хотіла почати колядувати, але голосові зв`язки не піддавались, надто холодно. Пічка в машині голосно гуділа, ніби обіцяючи нам - "Потерпіть ще чуть-чуть і я вас зігрію". Одним словом усе як завжди. Зимові шини впевнено справлялись із своєю роботою і ніщо не віщувало біди, бо за віщування потрібно платити, тому ми довірились долі. Як тут раптом, машину починає нести вправо. Напевно цей відрізок дороги виявився не під силу нашим шинам чи може машині. Взагалі то, машиною ми її називали лише коли їхали у ній, а поза очі, говорили те, що краще їй не чути. Машина робить один повний оберт на 360 градусів і заходить на другий круг. Тато рулем скеровує у потрібний напрямок і ми впевнено проходимо другий оберт. В жигулі усі завмерли в очікуванні, звісно крім батька. Вибір у нас був не великий лівий рів або правий рів, куди нас могло занести. Завершуючи третій і як виявилось фінальний круг машина зупинилась на дорозі. Мама здається навіть почала колядувати. У мене лише вирвалось, - "Тату та ви шумахер". Слава Богу що усе добре завершилось і ми щасливо заїхали додому.
